Читати книгу - "Третя карта"

і там купити будь-яке місце на перший експрес, що проходитиме. Її квиток вони підкинули на одній з вулиць по дорозі на Кепенік, заклавши його в той журнал, для якого Інгрід писала, — отож у легенді все було правда, окрім самого факту, що квитка загублено. Але говорити, що служаки упустили з очей Боден-Граузе, шеф гестапо Мюллер не міг, оскільки вони підлягали його відділу, тож він і не хотів давати проти себе карти Гейдріху, який недолюблював його за «селянські манери, надмірну жорстокість і вагання у дні, коли починався наш рух». А втім, Мюллер не казав, що його люди «ведуть» аристократку — він не міг попастися на брехні, — він тільки наполягав на тому, щоб Діц не марнував часу: Мюллер, як і Гейдріх, не дуже покладався на теорію «словесного портрета»— він оддавав перевагу фотокамері й докладним донесенням агентури).

Дві години тому фельд'єгер передав Діцу вісім фотографій Інгрід Боден-Граузе — гарна брюнетка. Але з Штірліцом сиділа блондинка, тільки овал обличчя й очі були неймовірно схожі.

— Слухайте-бо, Діц, дайте спокій моїй дівці. З вас не зводить очей дружина подвижника слов'янської поезії.

— Ви з'їхали з глузду, — відповів Діц, і в голосі його Штірліц уловив для себе те, що йому кортіло почути — Ця молодичка цікавить мене з погляду наших інтересів.

— Вона піде на це, — впевнено, посерйознішавши на обличчі, підігруючи Діцу, сказав Штірліц притишеним голосом. — Цікавий варіант, Діц, дуже цікавий варіант…

— Тоді запросіть до себе за стіл Омельчепка. Самого, — попрохав Діц.

— Зараз?

— Я хочу сьогодні ж оформити наші стосунки, вона буде для нас корисна, бо Омельченко з породи тих, хто собі на умі. Не дуже-то зважайте на його пригніченість: євреї так само поводяться в нашому оточенні.

— А завтра ви не можете все це здійснити?

— Я недовго. Я п'ю з ними вже третю годину… А завтра буде дуже клопіткий день. Чи у вас передбачено захід із блондинкою із Ростока? — багатозначно додав Діц, засяявши ще ширшою посмішкою.

На обличчі в Діца, у його великих очах, коли він сказав про «захід», промайнуло щось таке, що Штірліц іще більше повірив у правильність своєї думки.

— Добре, — мовив він, — відправляйте до мене Омельченка. Але як ви поясните йому свою відсутність? Ви ж поїдете звідси, чи ж не так?

— Ми повернемося за годину. Це максимум. Штірліц зітхнув:

— Давайте собі відпочинок, Діц, не годиться виснажувати себе — навіть увечері ви марите роботою. Це, звичайно, прекрасно, та коли зламаєтесь, кому ви будете потрібні? Рейх цінує дужих працівників.

— Нічого, — Діц заспокоїв Штірліца, і знову самовдоволена несподівана усмішка змінила йому обличчя. — Я відчуваю в собі досить сили.

… Омельченко, пересівши до них за столик, од горілки не відмовився й одразу ж пустився просторікувати — мудро, вишукано, про поезію і живопис, про їх взаємовиключаючий взаємозв'язок — з очевидним наміром сподобатися Магді.

Штірліц, слухаючи його, думав швидко і твердо, п'яна балаканина Омельченка не заважала йому, і, врешті, він вирішив.

— Магдо, чекайте на мене тут, — зненацька мовив він. — Я попереджу метра, що ви затрималися на моє прохання.

— Я опікатиму фрейлейн, — пообіцяв Омельченко, — і розважатиму її танцями, коли дозволите.

— Краще розважайте мене розмовою, — попрохала Магда, уважно глянувши на Штірліца. Він ледь заплющив очі, заспокоївши її, та й рушив до виходу швидко, трохи навіть схилившись уперед, як людина, котра гостро відчуває час, даний, конкретний час, що від нього залежить успіх чи неуспіх його задуму.

У машині він, навпаки, завмер, аж ніби заціпенів, уп'явшись пальцями в холодну баранку, і сидів отак з хвилину. Він думав про те, де зараз Діц може бути з Оленою. Він не міг помилитися. Обличчя в Діца, хтиве і важке, було сповнене нетерпіння й хіті, коли він цмулив «якобі».

«Дурник. Він вирішив, що ми з ним прийшли сюди з однією й тією самою справою, — міркував Штірліц. — Тим-то він звернувся до мене. Він усе розраховує за власною логікою і в міру власних розумових можливостей. Він може, звичайно, вербувати цю Олену — знахідка невелика, хоч, може, й похвалять за розширення агентурної мережі. Та коли я правий і коли ти потягнув до ліжка цю молодичку, яка дуже не любить свого чоловіка, тоді ти станеш моїм рабом, Діц. За стосунки з чужоземкою він підлягає партійному суду. Коли я зроблю те, що я замислив зробити, тоді я не боятимусь твоїх холодних запитань про Магду, і твоя проклятуща зорова пам'ять, хай їй грець, і тобі з нею — більше того, ти дуже будеш потрібний мені найближчими днями, як ніхто інший, Діц».

Штірліц мав обдумати, куди Діц повіз Олену. Конспіративні квартири гестапо на Пачлинській і Славківській були забиті бандерівцями і мельниківцями. Організаційні питання розв'язувалися у краківському управлінні гестапо — туди оунівців не допускали. Коли Штірліц спитав Діца, чи надійно у їхньому офіцерському готелі на Плянтах, що напроти Вавеля, той відповів, що зараз найнадійніше місце саме в цьому готелі — ніхто із сторонніх не має права заходити, «тільки в супроводі наших людей».

Штірліц включив запалювання, поволі закурив та й поїхав до готелю.

Портьє він запитав неуважно, приховуючи позіхання:

— Оберштурмбанфюрер Діц уже в себе?

— Він прийшов двадцять хвилин тому, пане Штірліц. Він прохав попередити, що буде зайнятий роботою півгодини. — Портьє глянув на годинника. — З'єднати?

— Ні, ні. Дякую вам. Я зачекаю його в себе.

Штірліц поляскав себе по кишенях, зосереджено нахмурився, знову поляскав себе по кишенях, досадливо ляснув пальцями:

— Хай йому грець, мій ключ залишився на роботі… У вас є ключ до всіх дверей, чи ж не так?

— Аякже, звичайно.

— Дайте, будь ласка, на хвилинку вашого ключа.

— Я одчиню вам двері, оберштурмбанфюрере…

— Дайте ключа, — повторив Штірліц, — не залишайте поста, я сам умію відчиняти двері.

В їхньому готелі були особливі замки: зсередини замість шпаринки кнопка. Отже, ключа усередині залишити ніяк. Натиснеш зсередини кнопку — двері зачинені; повернеш ключа зовні — одчинено. Штірліц наблизився до дверей того номера, де жив Діц, і прислухався: було увімкнуто радіо, передавали концерт Брамса.

«Здається, Третій», — машинально відзначив Штірліц і плавно повернув ключа, що підходив до всіх дверей, — у військових готелях було запроваджено мати такого універсального ключа. Він зайшов до маленького передпокою тихо, навшпиньки. З кімнати линула музика, сама тільки музика. Штірліц рвучко розчинив двері навстіж. З великої тахти підхопився Діц, який зараз видався Штірліцу крихкотілим і незграбним. У формі він завжди був підтягнутий. Олена повільно натягувала на себе простирадло. Діц вискочив до передпокою — обличчя йому