Читати книгу - "Гра дзеркал"

— Що вам про мене відомо? Не верзіть нісенітницю, тітко Мілдред!

— Я тобі не тітка, Богу дякувати. У нас різна кров. А ти навіть не знаєш, хто була твоя мати і звідки її взяли! Але ти добре знаєш, яким був мій батько і якою є моя мати. Яку дитину могли б вони вдочерити? Дочку злочинця або повії. Такими вже вони були. Але їм слід би було пам'ятати, що погана кров рано чи пізно дасть про себе знати. Хоч, я думаю, це твоя італійська кров примусила тебе взятися за отруту.

— Як ви смієте так казати?

— Я можу казати все, що мені заманеться. Ти ж не станеш тепер заперечувати, що хтось намагався отруїти мою матір? А кому це вигідно? Хто одержав би величезну спадщину, якби моя мати померла? Ти, Джіно, й можеш не сумніватися, що поліція не обмине увагою цей факт.

Досі тремтячи, Мілдред швидко подалася геть.

— Патологічний випадок, — сказав Алекс. — Безперечно, патологічний. І надзвичайно цікавий Це змушує думати, що покійний канонік Стріт мав якісь причини… Можливо, релігійного характеру… А може, пов’язані з імпотенцією…

— Не говори гидоти, Алексе. О, як я її ненавиджу, як я її ненавиджу, як я її ненавиджу!

Джіна зчепила пальці обох рук і вся тремтіла від люті.

— Богу дякувати, що в тебе не було ножа в панчосі, — сказав Алекс. — Інакше наша дорога місіс Стріт довідалася б про вбивство з погляду жертви. Заспокойся, Джіно. Не будь такою мелодраматичною, бо ти зараз схожа на героїню з італійської опери.

— Як вона посміла сказати, що я отруїла бaбуcю?

— Але, моя люба, хтось же намагався отруїти її? А ти, безперечно, мала мотив, хіба ні?

— Алексе! — Джіна подивилася на нього з жахом. — Невже поліція так думає?

— Хіба можна вгадати, що думає поліція?.. Вони вміють приховувати свої висновки. І вони зовсім не дурні, ти повинна знати. Це нагадує мені…

— Куди ти йдеш.

— Іду обміркувати одну свою ідею.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

І

— Ти кажеш, хтось хотів мене отруїти?

У голосі Кері Луїзи була розгубленість і недовіра.

— Ти знаєш, — сказала вона, — я не можу повірити в це…

Вона помовчала кілька хвилин, сидячи із заплющеними очима.

Льюїс лагідно сказав.

— Я хотів би, щоб це було не так, моя люба.

Вона майже неусвідомлеко простягла до нього руку, й він її взяв.

Міс Марпл, яка сиділа поруч, співчутливо похитала головою.

Кері Луїза розплющила очі.

— Це правда, Джейн? — запитала вона.

— Боюся, що так, моя люба.

— Тоді все… — і Кері Луїза раптом замовкла.

Вона провадила згодом:

— Я завжди думала, ніби знаю, що реальне, а що — ні… Це не здається мені реальним, а воно ж… Тож я, мабуть, помилялася в усьому. Але хто міг учинити таке щодо мене? У цьому домі не може бути людини, яка хотіла б убити мене.

У її голосі досі звучало небажання повірити.

— Я теж так думав, — сказав Льюїс. — Але я помилявся.

— І Кристіан про це знав? Тоді все зрозуміло.

— Що тобі зрозуміло? — запитав Льюїс.

— Тоді мені стає зрозумілою його поведінка, — сказала Кері Луїза. — Він поводився дуже дивно, можете мені повірити. Був зовсім не схожий на себе. Він дивився сумним поглядом і, здавалося, хотів щось сказати мені, проте не казав нічого. І він запитав, чи не болить мені серце. І чи все гаразд із моїм здоров'ям. Можливо хотів натякнути мені про щось. Але чому б не сказати все навпростець? Адже набагато простіше сказати все навпростець.

— Він не хотів завдати тобі болю, Керолайн.

— Болю? Але чому… — Її очі здивовано розширились. — Отже, ти віриш у це, Льюїсе? Але ти помиляєшся, бігме, помиляєшся. Запевняю тебе.

Чоловік уникав її погляду.

— Пробач мені, — сказала місіс Сероколд через мить або дві. — Але я неспроможна повірити в усе те, що сталося останнім часом. Едгар, який стріляв у тебе. Джіна й Стівен. Ідіотська коробка з цукерками. Це все неправда.

Ніхто не озвався.

Керолайн Луїза Сероколд зітхнула.

— Мабуть, — сказала вона, — я надто довго жила за межами реальності… Прошу вас обох, залиште мене, мені хочеться побути самій-одній… Я спробую щось зрозуміти.

ІІ

Міс Марпл спустилася сходами й увійшла до Великої Зали, зустрівши Алекса Рестаріка, який стояв біля великих арочних дверей і підняв руку, ніби хотів привітати її цим урочистим жестом.

— Заходьте, заходьте, — приязним голосом сказав Алекс, ніби це він був володарем Великої Зали. — Я якраз думаю про події минулого вечора.

Льюїс Сероколд, який спустився сходами відразу за міс Марпл, повертаючись із вітальні Кері Луїзи, перетнув Велику Залу й увійшов до свого кабінету, зачинивши за собою двері.

— Ви намагалися реконструювати вбивство? — запитала міс Марпл зі стриманою цікавістю.

— Що? — запитав її Алекс, стрепенувшись і спохмурнівши від несподіванки. Потім обличчя його проясніло: — А, ви про це? — сказав він. — Ні, ні, не зовсім. Я лише подивився на цю історію під зовсім іншим кутом. Я думав про це місце, уявивши його собі театром. Не як реальність, а як її штучне відтворення. Підійдіть-но сюди. Уявіть собі, що перед вами театральна сцена. Освітлення, вхід акторів, вихід акторів. Дійові особи. Звуки за сценою. Усе дуже цікаво. Це не моя ідея. Мені її подав інспектор. Думаю, він людина надто жорстока. Він зробив усе можливе, щоб залякати мене сьогодні вранці.

— І йому це вдалося?

— Я не певен.

Алекс описав експеримент інспектора й хронометрування пересувань та дій засапаного констебля Доджета.

— Час вводить в оману, — сказав він. — Людина думає, що та чи та подія забирає стільки-то часу, але насправді вона його стільки не забирає.

— Це правда, — сказала міс Марпл.

Зображаючи публіку, вона перейшла на інше місце.

Сцена тепер була високою, покритою гобеленом стіною, що зникала в темряві, яка висіла вгорі, з великим фортепіано на задньому плані ліворуч і вікном та сидінням біля вікна на задньому плані праворуч. Дуже близько від вікна були двері в бібліотеку. Ослінчик, який стояв біля фортепіано, був лише за вісім футів від дверей до квадратного передпокою, що виводив до коридору. Два дуже зручні виходи! Публіка, звичайно, могла дуже добре бачити обидва…

А ле вчора увечері тут не було публіки. Тобто ніхто не сидів обличчям до сцени, на яку тепер дивилася