Читати книгу - "Камінь посеред саду"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я прочитав і сів на лавку. Мама стояла поруч і тихо дихала. Потім я зрозумів, що дихаю сам важко, а чому мені здавалося, що чую дихання мами, я не зміг збагнути. Тільки мені хотілося, щоб мама вийшла.
Але мама все стояла і стояла. І тут я згадав, про що її треба спитати.
— Мамо, скажи мені чесно, — я подивився їй прямо в очі, — у мене був брат?
— Брат? — здивувалася мама. — Що з тобою, Андрійку? Та ж у тебе є два брати.
Вона дивилася явно злякано. Мабуть, думала, ідо в мене таки щось з головою. Це й не дивно після всього, що трапилося.
— Я знаю, — сказав я стомлено. — Я не про них. Не про Мишка і Марка. Я про брата-близнюка.
— Близнюка? — мама дивилася вже явно перестрашено. — Якого ще близнюка?
— Того, який народився разом зі мною.
— Господи!.. — мама важко присіла на лавку — Що ти таке кажеш, Андрійку? Який ще близнюк?
— Той, якого ти комусь віддала.
— Боже мій, що ж це таке? — мама затулила обличчя руками. — Та ти ж один народився. Один, розумієш? Можеш спитати в тітки Марти, яка пологи приймала, чи в Галі, яка була медсестрою, чи в батька… Хто тобі сказав про брата?
— Вибачте, мамо, — сказав я. — Знайшовся один такий чоловік.
— Хтось із наших родичів?
— Ні. Один мій знайомий.
— Господи, які ж люди бувають. Хіба б я віддала комусь свою дитину?
— Вибач, — ще раз повторив я. — Я вмиюся і поїду.
Я зрозумів, що ніколи не скажу мамі про зустріч із так званим братом. Навіщо? Хоч фразу його про те, що він приїде, коли мене вже не буде, я пригадав. Але тут таки прогнав її від себе.
32
Я йшов міською вулицею, не відаючи, куди й навіщо. Додому йти не хотілося. Я зрозумів — Магда написала правду. Я лишився остаточно вільний і самотній. Одяг на мені був висушений і відчищений, але що з того?
Місто знову окупував вечір. Я ніс у «ДИпломаті» обпатрану курку і десяток яєць, які мені все-таки всунула мама. Бідна мама! Я попросив її не плакати і вона не плакала. Попросив її не жаліти мене, але знав, що вона все одно переживатиме… «Усе буде добре, Андрійку», — сказала мама, як колись по телефону, і раптом я згадав, що чув це речення ще від якоїсь жінки, тільки от від кого? М'який голос виник і згас, поглинутий звуками від МОЇХ підошов. Я йшов додому, невмолимо наближався туди, мусив туди прийти, бо інакшого шляху в цьому місті у мене не було. Позавчора виключилася Ірина. Лариса? Вона — частинка Георгія. Не міг я прийти до Серафими Михайлівни. Ні до Віталика, ні ще до кого. Де живе Люба, я не знав, та й теж не прийшов би до неї. Про мрію-Катю, туманну згадку-Катю нічого й думати.
«Хіба мало на світі, хіба мало в цьому місті самотніх людей?» — утішав я себе, але відчуття гнітючої тривоги не зникало.
Ось і мій будинок. Я міг приїхати, їзда тролейбусом зайняла б хвилин п'ятнадцять-двадцять, а йшов я більше години. Скільки б не йшов, прийти все одно мусив би. Мусив би прийти, не ночувати ж на вокзалі? Прийти і лягти спати? Не засну. Дивитися телевізор? Можна, але навряд чи я зосереджуся на чомусь.
Я піднявся на свій тепер сьомий поверх і виклав курку та яйця до холодильника. Випив води. Увімкнув телевізор. Демонструвався якийсь фільм, чоловік і жінка про щось завзято сперечалися. Я перемкнув на іншу програму. Там грали в баскетбол. Ще на одному каналі співала патлата дівиця. Я вимкнув телевізор і підійшов до вікна. Тепер за вікном був пустир, а за ним — рядок маленьких будиночків. Там вже горіли вогні. Я відвернувся і подумав, що досі там був. Не був на тій вуличці. Побувати? Досить лише збігти вниз, перетнути пустир.
Ось я уже надворі, на пустирі. Під ногами чавкає така ж, як і в Ясенівці, грязюка. За якихось метрів десять-п'ятнадцять од найближчої хати спинився.
«Усе буде добре, Андрійку», — сказав мені незнайомий жіночий голос, і я враз згадав, кому він належав.
Так мені казала Оленка, з якою я працював разом ще недавно. І тут я згадав, що Оленка живе в такому ж будинку, який стояв переді мною. Тільки десь на іншому кінці міста. Я став згадувати і згадав, що її вулиця називається Городецькою. Я згадав Оленчине прізвище, те, що її чоловіка звати Петром, що у неї двоє синів, що… І що я обіцяв зателефонувати і не подзвонив, навіть не подзвонив, хоч Оленка запрошувала мене в гості.
«У гості? — ледве не закричав я. — Тебе запрошували в гості?»
Я різко повернувся і майже побіг через пустир до автобусної зупинки. Щоправда, я згадав, що Оленка запрошувала мене дуже давно, ще минулої осені, що зараз уже вечір, що я не знаю точної адреси. Але спинитися я вже не міг. Не міг я спинитися, хоч ти плач.
33
З тортом, пакетом яблук, кульком карамельок і шоколадкою в кишені куртки я стою перед ворітьми ошатного будиночка на краю вулиці Городецької. Мені хочеться, щоб хтось вийшов із цього будиночка — Оленка чи її чоловік — і помітили мене.
Я ще не знав, що я помилився, що їх будинок сусідній. Не дочекавшись НІКОГО, Я врешті-решт штовхну хвіртку, залає собака, вийде товста тітка і пояснить, що Вайгурські живуть далі. Я ще не знаю, що там, біля Оленчиного будинку, я не вагатимусь, а зайду, мовби до себе додому. Оленка зустріне мене радісним вигуком, познайомить з Петром, із синами, я вручу подарунки. Усе буде просто, все буде дуже просто, затишно, тепло. Мені працюєть ся добре, твердитиму я. Трохи недовірливо дивитиметься Оленка. Вони розповідатимуть про себе, про те, куди збираються у чергову відпустку на колесах. Запрошуватимуть мене із собою, я покірно погоджуся. Мені сподобається Петро — простий, свійський чоловік.
Десь спалахне згадка про їхні колишні прикрощі, про те, як я довідався, що Оленчин чоловік пиячить. І мене враз обійме нудьга, наче то був я, але теперішнім Петром стати не зумів. А високий сильний чоловік, схожий на добродушну велику дитину, заглядатиме в очі, неначе сам ніяк не відважиться
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Камінь посеред саду», після закриття браузера.