Читати книгу - "Степовий вовк"

про вічність. Вони були потрібні мені, без них я не міг ані жити, ані вмерти. Моя приятелька і вчителька танців віддарувала мені сьогодні святий, потойбічний, позачасовий світ, світ вічних вартостей, божистої суті. Я мимоволі згадав сон про Гете, про старого мудреця, що пожартував, посміявся з мене так, як сміються тільки безсмертні. Аж тепер я зрозумів сміх Гете, сміх безсмертних. Той сміх був безпредметний, то було тільки світло, ясність, що лишається, коли справжня людина перейде людські страждання, пороки, помилки, пристрасті й непорозуміння і проб'ється у вічність, у міжзоряний простір. Бо «вічність» ― це не що інше, як вивільнення часу, так би мовити, його повернення до невинності, перетворення в Простір.

Я зайшов по Марію до тієї тихої пивнички на околиці міста, де ми звичайно вечеряли в ті дні, коли зустрічалися з нею, але її ще там не було. Я сидів біля накритого столу і все думав про нашу з Герміною розмову. Всі ті міркування, які я почув від Герміни, здавалися мені такими близькими, такими давно відомими, ніби їх породила моя власна міфологія, мій власний світ уявлень. Безсмертні, що стали образами й живуть далеко в позачасовому просторі, кришталево-прозора вічність, розлита навколо них, мов ефір, холодна, промениста, мов небесні зорі, веселість того позаземного світу,―звідки я все це так добре знаю? Я задумався і згадав уривки з Моцартових «Касацій» та Бахового «Добре темперованого клавіру». Ця музика, здавалося мені, світилась холодним, зоряним світлом, була прозора, як ефір. Так, справді, вона була ніби самим часом, що замерз, спинив свій плин і обернувся в простір, а над нею бриніла безмежна надлюдська веселість, вічний божистий сміх. О, як пасував до неї старий Гете з мого сну! І раптом я почув той незбагненний сміх навколо себе, почув, як сміялися безсмертні. Я сидів, мов зачарований, потім несвідомо дістав з кишені жилета олівця, пошукав паперу й побачив на столі перед собою прейскурант вин. Я перевернув його, написав на звороті вірш, який аж через тиждень випадково знайшов у себе в кишені. Ось він:

БЕЗСМЕРТНІ

Знову й знову з падолу земного

Чути нам отруйний чад життя:

Хіть і втіха, розпад і гниття,

Млин катівень, ріки крові з нього,

Голод вбогих, розкіш владарів.

Руки вбивць, старців і лихварів,

Хіттю підбатожена юрма,

Пострах всіх, настрахана сама,

Не до храму ― в дім розпусти ходить,

Диха млосно в випарі густому,

Плодить війни і мистецтва плодить,

їсть себе й вибльовує потому.

Бреше й блудить світ, немов востаннє

Свій танок над прірвою веде,

Наново для кожного постане,

Наново для кожного впаде.

Ми ж перебуваємо в ефірі,

Серед крижаних небесних рік,

Час для нас не має сили й міри,

Невластиві нам ні стать, ні вік.

Ваші муки, страх і сподівання,

Борсання від вбивства до пісень,

Споглядаєм ми як сонць кружляння,

Кожен день для нас ― найдовший день.

Бачим вас, хитаєм головою,

Бачимо світил ясні сувої,

Що пливуть потоком безшелесним,

В синій лід космічної зими.

Холодом огорнуті небесним,

Ясно й холодно сміємся ми.

Потім прийшла Марія, і після веселої вечері ми нею пішли до кімнати, яку я найняв для наших зустрі чей. Ніколи ще Марія не була така гарна, лагідна й ніжна, як того вечора, в її пестощах, у її любовній грі, якими вона обдаровувала мене, я відчував бажання віддати себе всю до останку.

— Маріє,― сказав я,― ти сьогодні щедра, як богиня. Не доводь нас обох до смертельної знемоги, завтра бал-маскарад. А хто завтра стане твоїм кавалером? Боюся, квітонько моя, що то буде казковий принц, що він викраде тебе і ти вже ніколи не вернешся до мене. Ти любиш мене сьогодні майже так, як закохані люблять востаннє, перед розлукою.

Вона припала губами до мого вуха й прошепотіла:

— Мовчи, Гаррі! Кожен раз може бути останній. Коли Герміна забере тебе, ти вже більше не прийдеш до мене. Може, вона забере тебе завтра.

Дивне, гірке й водночас солодке почуття, що жило в моєму серці всі ті дні, ніколи ще не опановувало мене так, як тієї ночі перед балом. То було щастя: краса Марії, яку вона віддавала мені всю до останку, чудові витончені пестощі, які я пізнав так пізно, вже немолодою людиною, розкошування в лагідних, теплих хвилях насолоди. А все ж то була тільки оболонка: всередині назрівало щось значне, напружене, фатальне, і поки я ніжно зворушено, захоплено пив із солодкого келиха кохання поки, здавалося, безоглядно занурювався в теплі хвилі щастя, серцем я відчував, як моя доля стрімголов рветься вперед, мчить наосліп, мов зляканий кінь, назустріч прірві, падінню, охоплена страхом і тугою, закохана в смерть. Так само, як я недавно злякано боронився від приємної безтурботності самого тільки чуттєвого кохання, як я боявся Маріїної веселої краси, завжди готової роздаровувати себе, так я боявся тепер смерті,― але це був страх, який уже знав, що скоро він переросте в бажання віддатися смерті, знайти в ній визволення.

Навіть коли ми були цілком поглинуті пестощами, ближчі одне одному, ніж будь-коли раніше, в душі я прощався з Марією, прощався з усім тим, що вона для мене означала. Вона ще раз перед нашим прощанням дала мені урок, як треба по-дитячому довіряти грі поверхового, шукати хвилинних радощів, дивитись на стать невинними очима дитини й тварини,― досі я дуже рідко знав такий стан, бо для мене чуттєве, статеве життя майже завжди мало гіркий присмак провини, солодкий, але небезпечний смак забороненого плоду, якого людині з духовними запитами треба остерігатися. Тепер Герміна й Марія показали мені цей сад у всій його невинності, я був у ньому вдячним гостем,― але скоро мені треба було йти далі, в цьому саду було надто гарно й тепло. Мені судилося далі добуватись до вершини життя, далі спокутувати його безмежну вину. Легке життя, легке кохання, легка смерть були не для мене.

З натяків Марії й Герміни я зробив висновок, що на завтрашній бал чи на додачу до нього планують якісь особливі насолоди й розваги. Може, це й справді був кінець, може, Марію не зраджувало передчуття і ми лежимо разом востаннє, може, завтра моя доля зробить зовсім новий хід? Мене пойняла пекуча туга, страх здавив мені груди, і я нестямно вчепився в Марію, ще раз палко й жадібно пробіг усіма стежками й хащами її саду, ще раз скуштував солодкого плоду райського дерева.

Я не виспався вночі й мусив досипати