Читати книгу - "Крізь час. Темна Вежа II"

Едді примружив очі, призвичаюючись до світла. І почув, як Чимі Дрето в сусідній кімнаті каже: «У нас одна проблема». «Хіба тільки у вас?» — подумав Едді, і тут його погляд зупинився на Балазаровій аптечці. Її дверцята були прочинені. В пам'яті зринув епізод, коли Балазар наказував Джекові обшукати туалет, а Андоліні спитав, чи є там місце, про яке він не знає. Балазар відповів не зразу. «На задній стінці аптечки є невеличка відсувна панель, — відповів він. — Там я тримаю кілька особистих дрібничок».

Андоліні відсунув металеву панель убік, але не став завдавати собі клопоту, щоби закрити її.

— Роланде! — прошипів Едді.

Роланд підняв свого револьвера і притиснув ствол до губ, наказуючи йому поводитися тихіше. Едді нечутно ковзнув до шафки з ліками.

Кількома особистими дрібничками виявилися флакон супозиторіїв, примірник порножурнальчика «Дитячі забави» з неякісною поліграфією (на обкладинці двоє голих дівчаток віком років восьми цілувалися взасос)… і ще вісім чи десять пробних упаковок «Кефлексу». Едді знав, що таке «Кефлекс». Це було відомо всім наркоманам з їхньою схильністю до інфекцій, як загальних, так і місцевих.

«Кефлексом» називався антибіотик.

«В мене їх і так по вуха, — казав за стінкою Балазар. У його голосі вчувалося занепокоєння. — Що там іще, Чимі?»

«Якщо вже це не допоможе йому побороти хворобу, то йому вже нічого не допоможе», — подумав Едді. Позгрібавши упаковки, він зібрався було розпихати їх по кишенях, але вчасно згадав, що в нього немає кишень. Він хрипко лайнувся, що зовсім не нагадувало сміх.

Потім почав скидати упаковки в раковину. Пізніше потрібно буде забрати їх… якщо настане це «пізніше».

— Ну, — казав Чимі, — бачте…

— Ти можеш не м'ятися, хай тобі грець? — гримнув Балазар.

— Старший брат того малого, — сказав Чимі, й Едді завмер з двома останніми упаковками «Кефлексу» в руці, піднявши голову. Зараз він більше, ніж будь-коли, нагадував собачку зі старих грамплатівок.

— Що з ним? — нетерпляче відмахнувся Балазар.

— Він мертвий.

Едді впустив «Кефлекс» у раковину й повернувся до Роланда.

— Вони вбили мого брата.

20

Балазар уже розтулив було рота, аби вилаяти Чимі й наказати не діставати його різним лайном, бо він має важливіші справи, про які варто непокоїтися — такі, наприклад, як ось це настирливе відчуття, що хлопець пошиє його в дурні, незважаючи на те, буде Андоліні його контролювати чи ні, — аж раптом почув голос малого так само чітко, як і малий, поза сумнівом, чув розмову між ним та Чимі. «Вони вбили мого брата», — сказав малий.

Раптом Балазару стало геть байдуже до свого товару, до своїх питань, що так і лишилися без відповіді, і взагалі до всього, крім бажання різко натиснути на гальма, та так, щоб вони завищали, і зупинити цю ситуацію, поки вона не стала ще фатальнішою.

— Джеку, пристрель його! — закричав він.

Відповіді не було. А потім він знову почув, як хлопець каже: «Вони вбили мого брата. Вбили Генрі».

І Балазар збагнув — з усією переконливістю, — що розмовляє той не із Джеком.

— Збери всіх джентльменів, — сказав він, звертаючись до Чимі. — Усіх без винятку. Ми підсмажимо цьому мудаку сраку, а коли він здохне, потягнемо його на кухню і я особисто відрубаю йому голову.

21

— Вони вбили мого брата, — сказав в'язень. Стрілець промовчав. Він тільки дивився і думав: «Флакони. В раковині. Це те, що мені потрібно. Принаймні, він вважає, що мені це потрібно. Пакети. Не забути. Не забути».

«Джеку, пристрель його!» — долинуло з сусідньої кімнати.

Едді й стрілець не звернули на це уваги.

«Вони вбили мого брата. Вбили Генрі».

У сусідній кімнаті Балазар уже говорив, як здобуде свій трофей — голову Едді. І в цьому стрілець знайшов якусь дивну втіху для душі: схоже, не все у цьому світі було геть не таким, як у його власному.

Тип, якого звали Чимі, почав хрипко гукати, скликаючи інших. Почулося зовсім не джентльменське тупотіння: прихвосні бігли з усіх ніг.

— Ти так і будеш стовбичити тут чи все-таки щось робитимеш? — спитав Роланд.

— О, так, я зараз щось зроблю, — сказав Едді і підняв стрільцевого револьвера. Зараз револьвер здавався напрочуд легким, хоча лише хвилину тому він думав, що доведеться тримати його обома руками.

— І що ж ти збираєшся зробити? — спитав Роланд голосом, який йому самому видався чужим. Він почувався зле, його лихоманило, але те, що відбувалося з ним зараз, було початком іншої, до болю знайомої лихоманки. Лихоманки, що охопила його в Таллі: то було прагнення сутички, що затуманювало всі думки, залишаючи лише потребу перестати думати й почати стріляти.

— Я хочу війни, — спокійно відповів Едді Дін.

— Ти сам не розумієш, про що говориш, — мовив Роланд, — але нічого, зараз зрозумієш. Коли ми вийдемо в двері, повертай праворуч. Я мушу йти вліво. Моя рука. — Едді кивнув. І вони пішли на війну.

22

Балазар очікував, що вийде Едді, чи Андоліні, чи обидва. Повною несподіванкою було побачити Едді й зовсім не знайомого йому чоловіка, високого, з посірілим від бруду чорним волоссям і обличчям, ніби витесаним з надміцного каменя якимось жорстоким божеством варварів. На якусь мить він розгубився і не знав, у кого стріляти.

Однак у Чимі такої дилеми не було. Да Босс лютував через Едді. Тож він спочатку замочить Едді, а потім візьметься за іншого кацарро. Чимі незграбно повернувся до Едді і тричі натиснув на гачок свого автоматичного пістолета. В повітря полетіли блискучі уламки стінної обшивки. Едді побачив, що бурмило повертається, і, спритно опустившись на коліна, шугнув по підлозі уздовж дверей, розсікаючи повітря, наче якийсь підліток на дискотечному конкурсі, такий укурений, що навіть не тямить, де подівся весь його джонтраволтівський антураж, зі спідньою білизною включно. Його член хилитався з боку в бік, а коліна від тертя спочатку нагрілися, а потім їх почало нестерпно пекти. Якраз над головою Едді кулі пробили дірки в пластику, що імітував соснову дошку з сучками. На плечі й волосся градом посипалися скалки.

«Господи, не дай мені померти голим і не вмазаним, — почав він молитися, знаючи, що така молитва — це не просто богохульство, а якийсь абсурд. І все одно він не міг втриматися. — Я помру, але, будь ласка, дай мені шанс іще хоч раз…»

Прогримів постріл із револьвера у лівій руці стрільця. Він і на відкритому просторі узбережжя звучав голосно, а вже тут, у приміщенні, — просто оглушливо.

— Ой ні! — скрикнув Чимі