Читати книгу - "Пес Баскервілів"

Ця холодна й жорстока людина загинула в центрі Ґрімпенської трясовини, в глибині смердючого намулу величезного болота.

Багато його слідів знайшли ми на острівці, де він ховав свого дикого спільника. Величезне рухове колесо і шахта, до половини наповнена грузом, свідчила, що тут була колись копальня. Навколо неї стояли руїни халуп шахтарів, яких, мабуть, вигнали звідси смердючі випари болота. В одній з них скабка, ланцюг і багато обгризених кісток показували місце, де переховувано пса. На долівці лежав кістяк, і до нього пристав ковтун рудуватої шерсті.

— Собака! — сказав Голмз. — Боже мій, та це кучерявий спанісл. Бідолашний Мортімер ніколи не побачить свого улюбленця. Ну, а тепер, я гадаю, це місце не мас в собі більше таких таємниць, яких би ми не знали. Стейплтон міг би сховати свого пса, але не міг заглушити його голосу, і от звідси йшли ці крики, що їх навіть і вдень неприємно було чути. На найгірший випадок він міг би держати пса в сараї в Меріпіт, але це було небезпечно, і тільки в останній день коли він думав, що кінець усім трудам вже настає, він зважився це зробити. Паста у цій бляшанці — безперечно, та суміш, якою він мазав тварину. Його, звичайно, навели на цю думку родинна легенда про пекельного пса і бажання налякати до смерті старого сер Чарлза. Не дивно, що бідолашний каторжанин тікав і кричав (так само, як і наш приятель і як зробили б ми й самі), коли він побачив, що така тварина скаче в пітьмі за ним по болоті. Це була хитра видумка, бо ж який селянин насмілився б ближче познайомитися з такою твариною, побачивши її на болоті, а ми знаємо, що багато її бачили. Я казав у Лондоні, Ватсоне, і повторюю — ніколи не доводилось нам мати до діла з людиною більш небезпечною, ніж та, що лежить тепер там.

Сказавши це, Голмз простяг руку до величезного простору трясовини, що рябіла зеленими плямами на обрії з небом.

Був кінець листопада, і ми з Голмзом сиділи сирого туманного вечора коло розпаленого вогника каміна нашої вітальні на Бейкер Стріт. Мій приятель був у гарному настрої внаслідок удалого розв’язання цілого ряду трудних і важливих справ, а тому я міг навести його на балачку про подробиці Баскервільської справи. Я терпляче ждав такої хвилини, бо знав, що Голмз ніколи не дозволить сплутувати справи і що його ясний і логічний розум не ухилиться від теперішньої роботи ради спогадів про минуле. Але сер Генрі був з лікарем Мортімером у Лондоні, готуючись до довгої мандрівки, яку було приписано ради зміцнення його нервової системи. В цей самий день вони одвідали нас, а тому природно було навести балачку на цю тему.

— Весь хід подій, — сказав Голмз, — з погляду людини, що називала себе Стейплтоном, був простий і прямолінійний, хоч нам, що спочатку не знали мотивів його дій і познайомились тільки з деякими фактами, це здавалось надзвичайно складним. Мені вдалося два рази говорити з пані Стейплтон, і тепер справа цілком з’ясувалась, і я не думаю, щоб для нас лишалась тут ще будь — яка таємниця. Ви знайдете кілька заміток про цю справу під літерою «Б» в моїм списку справ.

— Чи не буде ваша ласка накреслити мені словами хід подій цієї справи?

— Звичайно, я можу це зробити, хоч не ручусь, що всі факти збереглись у моїй пам’яті. Підсилена розмова зосередженість мас курйозний вплив на мозок, викреслюючи з нього те, що минуло. Проте щодо випадку із «псом» я передам вам хід подій по змозі точно, а ви мені нагадаєте, коли я що забуду.

— Мої дослідження довели без усякого сумніву, що родинний портрет не збрехав і що ця людина — справді Баскервіль. Він був сином того Роджера Баскервіля, молодшого брата сер Чарлза, що втік з заплямованою репутацією до Південної Америки, де й умер, як вважали, не одруженим. А насправді він женився і мав одного сина, того самого молодця, справжнє ім’я якого таке саме, як і його батька. Цей молодець одружився з Беріл Ґарція, однією красунею Коста Ріки, і, розтративши значну суму громадських грошей, перемінив своє прізвище на Ванделер і втік в Англію, де заснував школу у східній частині Йоркшіру. Причина, внаслідок якої він узявся за таку справу, була в тому, що під час мандрівки він познайомився з одним сухотним учителем і використав досвідченість цієї людини для успішного провадження справи. Фрейзер, учитель, проте, вмер, і школа, гарна спочатку, почала занепадати і набула поганої слави, а потім навіть і ганебної. Ванделер вважав за зручне перемінити своє прізвище на Стейплтон і переніс рештки своїх коштів, свої пляни на майбутнє і любов до ентомології на південь Англії. Я довідався у Британському музеї, що він був визнаний авторитет у цій науці і що один нічний метелик, якого він перший описав за час свого перебування в Йоркшірі, був названий Ванделер.

— Тепер ми дійшли до тієї частини його життя, яка стала такою цікавою для нас. Він, очевидьки, довідався, що тільки два чоловіки стоять між ним і цінним помістям. Я гадаю, що коли він поїхав у Девоншір, пляни його були надзвичайно туманні; але що в нього були від самісінького початку лукаві наміри, видно з того, що він узяв з собою жінку як сестру. Думка використати її як принаду була вже виразно визначена, хоч він, можливо, і не знав ще напевне деталей, яких набуде його задум. Мета його була — одержати помістя, і він ладен був вжити всякої зброї і важити всім ради досягнення цієї мети. Перша його дія була оселитись якомога ближче коло житла своїх предків, а друга — зав’язати дружні відносини з сер Чарлз Баскервілем та сусідами.

— Сам Чарлз Баскервіль розповів йому легенду про родинного пса і тим самим засудив себе на смерть. Стейплтон, як я його буду називати, знав, що в старого серце кепське і що сильне збудження може вбити його. Це він чув від лікаря Мортімера.