Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

Ми зайшли у ванну.

Хвилини через дві відчинилися вхідні двері, увійшов Великий Сергій.

— Привіт, — сказав він, відчинивши двері ванної. П’ятеро чоловіків, притиснувшись один до одного, стояли там, але його це не здивувало. — Виходьте.

— А як же охоронці? — запитав Валера.

— Вони думають, що я сплю, тому не тривожитимуть мене до сьомої вечора.

Ми вийшли.

Номер був малюсінький, і обом стрілкам, Валері і Мишкові довелося стояти.

Але вони не брали участі у розмові.

— А тепер, — сказав Великий Сергій, розкладаючи на журнальному столику аркуші паперу, — стежте за моїми руками.

Він почав креслити.

— Це казино «Вершина». Ось перший поверх.

Великий Сергій узяв чистий аркуш:

— Це другий поверх. Тут зал із автоматами і столи.

Знову чистий аркуш:

— А це — третій. Одразу за зимовим садом — кімнати обслуги. Тут охорона, тут менеджери, тут сховище для грошей, тут головний комп’ютер. Я сиджу тут, — він позначив хрестиком місце біля комп’ютера, — І стежу за тим, щоб ніхто не виграв, — він звернувся до Валери: — А коли ви прийшли грати, то саме я відібрав у вас гроші.

— Повернути не хочеш? — запитав Валера.

— Поки ні, — відповів Великий Сергій.

Валера кивнув на знак розуміння.

— А тепер мої умови: я здаю вам «Вершину», ви даєте мені можливість утекти. По руках?

— По руках, — сказав Валера. — Однак є одне «але».

Ціна, названа Великим Сергієм, була досить поміркованою, і він хотів, щоб уся охорона «Вершини» зібралася в залі біля рулеток і залишила без нагляду і його, і гроші в сховищі на третьому поверсі. Він хотів зникнути, прихопивши із собою трохи грошей.

Зрозумів це і я, і Валера, який уважно вислухав план Великого Сергія.

— Ми працюватимемо спільно, але ти хочеш зникнути, не довівши справи до кінця. Отже, з усього матимеш зиск тільки ти.

Валера задумався на кілька хвилин, а потім додав:

— Гаразд. Загалом план непоганий. Але, щоб у тебе не було бажання зникнути раніше, ніж «Вершина» оголосить себе банкрутом, я поставлю тут, тут, тут і тут на дорозі своїх хлопців, — він тицьнув пальцем на креслення Великого Сергія, де була зображена «Вершина» і гора під нею. — І якщо ти задумаєш піти раніше, ніж того вимагатиме справа, то тебе уб’ють. Домовилися?

— Домовилися, — сказав Великий Сергій.

— До речі, — додав Валера, — якщо ти передумаєш, тебе теж уб’ють. Затям це.

— Я все зрозумів.

— Коли почнемо?

— Через три дні, — сказав Великий Сергій, — о двадцять третій тридцять.

Решту дня ми провели в номері і залишили його тільки після того, як Великого Сергія повезли в казино, де він працював.

— Як йому вдасться таке зробити? — запитав Валера.

— Не знаю, — відповів я. — Може, просто натисне на клавіші комп’ютера.

— А якщо не вигорить?

— Тоді ти вб’єш його.

Мене не можна назвати жорстоким. Просто я був упевнений у тому, що Великий Сергій виконає обіцянку. По-перше, у нього була доба на те, щоб повністю продумати план свого звільнення з казино Ахіміла Хафізова. А по-друге, мене куди більше хвилювало те, що буде зі мною, Мишком і Яною, яка вже потроху почала звикати до пут рабства.

— Вам треба приїхати у «Вершину» о двадцять третій нуль-нуль, — сказав нам Великий Сергій, — причому ваших людей має бути стільки, скільки столів у «Вершині».

— А скільки їх? — запитав Валера.

— Двадцять шість.

Він подумав секунду і сказав:

— Добре.

— Ваші люди мають зайняти місця біля кожного столу, — продовжував Великий Сергій. — Вони мають бути готовими до того, що рівно о двадцять третій тридцять на всіх рулетках тричі підряд випаде тридцять шість. Помилитися буде важко, а не помітити цього — неможливо. Опісля на всіх до єдиного столах упродовж двадцяти хвилин будуть випадати однакові номери. Список виграшних номерів я дам завтра.

— Нам зайти?

— Хай хто-небудь о чотирнадцятій годині прогуляється під моїм балконом, і я скину йому список у порожній пачці від сигарет.

— Домовилися.

— Гра триватиме рівно двадцять хвилин. Якщо ваші люди будуть розторопними, то встигнуть зробити по двадцять — двадцять п’ять ставок кожен.

— А результат? — запитав далекий від математики Валера.

— Я тобі потім порахую, — сказав я. — Ну а ви вже самі вирішите, як краще забирати гроші у власника «Вершини».

Калькулятора не було і мені довелося рахувати на аркуші блокнота Валери. Цифра вийшла такою, що я вирішив перерахувати спочатку. Але повторний результат виявився таким самим:

— Шістнадцять мільйонів шістсот сорок тисяч.

— Скільки?!

Я повторив.

— Якщо все піде за планом, ваші люди обіграють «Вершину» на шістнадцять мільйонів шістсот сорок тисяч доларів.

— За двадцять хвилин?!

Валера не міг повірити у це.

Я показав йому, як множу двадцять шість столів на двадцять ставок по тисячі доларів, а потім на виплату по цих ставках: один до тридцяти двох. У мене знову вийшло шістнадцять мільйонів з лишком.