Читати книгу - "Томасина"

Містер Педді зітхнув, скрушно похитав головою і сказав:

— Ти так і не зрозумів, чому я не хочу туди йти. Я жодним чином не втручатимуся в Лоріне життя, не вдиратимусь до її світу. Я шаную її як людину, яка бачить наш світ і наш спосіб життя, але не приймає ні того, ні того. Її стосунки з ним не такі, як у нас; її призначення — допомагати немічним тваринам, пораненим або хворим. Таких, як вона, французи називають Une vraie religieuse.[27] їх небагато залишилося у цьому світі.

Мак-Дьюї, відчуваючи, як уривається йому терпець, різко сказав:

— От хто по-справжньому безумний, так це твої religieuse. Що ж, гадаю, ти не будеш проти, якщо я сам піду до тієї особи, котра віднімає в мене хліб, і покладу край її втручанням.

Ангус Педді замислився, сидячи на краєчку стільця та все почухуючи свого мопса, а в голові йому крутився цілий клубок проблем, що виникали після того, як Мак-Дьюї заявив про свій намір. І все ж таки йому здалося, що він бачить, точніше, відчуває, можливу розстановку сил, і вирішив, що просто зобов’язаний попередити друга. Він підвівся, поставив собаку на землю, пильно оглянув Мак-Дьюї і, надягаючи на маківку капелюх, сказав:

— Ні, я зовсім не проти. Але знай, Ендрю, на твоєму місці я діяв би дуже обережно. Якщо ти вже налаштувався йти, то будь готовий до найгіршого!

Мак-Дьюї розлютився:

— Найгіршого! Найгіршого? Ангусе, чи ти вже й сам здурів? Та ти хоч поясни, що до чого…

І тільки тепер Педді по-справжньому розгубився.

— Я… — почав він і раптом зам’явся.

— Ну-ну, — нетерпеливився Мак-Дьюї.

— Коли я в твоїй присутності звертаюся до Бога, поводься стриманіше, — попросив його Педді. — Бачиш, Бог — моя професія, моє покликання. От уяви, що я дратуюся щоразу, коли ти кажеш, що маєш щепити корів проти чорної ніжки чи колоти ягнят від дизентерії.

Мак-Дьюї мовчки чекав, що Педді скаже ще.

— Мені здається, що Лорі дуже близька до Бога. Її життя — це спосіб, який вона обрала, щоб виявляти Богові свою любов, шанувати його, — от і все…

— А чим я ризикую, на що наражаюся, коли переговорю з нею?

Священик узяв свого пса, ліки — і відповів:

— На те, що сам полюбиш Його.

І взявши свого Деккі під пахву, вийшов із кабінету. Та двері, щойно зачинившись, знову розчинилися, і в їхньому отворі знову з’явилася священикова голова.

— Якщо ти все-таки не передумаєш і підеш, — промовив він, — не здумай стукати у двері: на стукіт вона не відчинить, хоч би хто то був. Там є Відьомське Дерево з дзвоником — великий дуб, який росте перед будинком. У нього дзвонять власники тварин, яким потрібна допомога, а деколи, як я зрозумів, і самі тварини. Він зветься Дзвін Милосердя.

— Навіть не подумаю! — прогуркотів Мак-Дьюї. — З якого це дива?..

Очі Педді з цікавістю ковзнули по його фігурі.

— З такого, що коли хтось і потребує милосердя, то це ти — Ендрю Мак-Дьюї, — сказав він на завершення і пішов, безгучно зачинивши двері.

Я, Баст-Ра, кішка-богиня з Бубастіса, сьогодні іменована Талітою, чудово пам’ятаю день, коли прийшов Рудобородий.

Уперше він явився мені у видінні: він крокував крізь віщий сон, і руда голова його палахкотіла, як вогонь. Я, Владарка Септ, я не просто богиня — я ясновидиця і бачу віщі сни.

Ту ніч, коли мені наснився цей кошмар, я щосили зарепетувала:

— Смерть! Смерть! Страшна смерть уготована котовбивці! Він — Дуамутеф,[28] син Гора, брат Анубіса, Шакал Смерті. Кривава шерсть на підборідді, кривава шерсть на голові, криваве полум’я в очах! Кров на його руках! Його дух Ка спіткає кривава доля, бо він переступив закон, і я, Секмехт Баст-Ра, таврую його долю. Бо ж написано в Книзі мертвих: хто вбив бодай одного з нас, той має бути тяжко покараний.

Та він прийшов, страшний і дужий, мов Сопду,[29] і навіть я, Баст-Ра, відчула страх і закричала так, що аж прокинулась.

Я лежала у своєму лісовому храмику біля вогнища, де дотлівав кривавий блиск вогню. З сусідньої кімнати линув солодкоголосий спів і стукання ткацького верстата: Лорі закінчувала роботу. Та навіть незважаючи на зайнятість, вона урвала спів і крикнула:

— Таліта! Бідна кішечка! Що, бачила поганий сон? Ну ж бо, не бійся, гарненька…

Вона облишила роботу, взяла мене на руки, притулила до грудей і погладила.

Та я чомусь була впевнена, що невблаганний фатум уже сукає нитки наших доль (мабуть, тому, що Лорі теж займалася чимось подібним), і наші життєві ниточки от-от зійдуться разом. День зустрічі з Рудобородим був не за горами, і як жриця мене не втішала, я все тремтіла і тремтіла, і годі було щось із цим подіяти. Не така це, скажу я вам, проста справа — бути богинею і нести в собі стільки знань!

Все почалось одразу ж наступного дня біля Відьомського Дерева.

Інші часи — інші звичаї. Ви щось чули про Відьомське Дерево, чи про Дерево Коглан? Вуллі сказав мені так: «О, це знає кожен шотландець, ба навіть шотландський кіт. Таліто, ти, мабуть, не справжня шотландка». Відьомське Дерево — це величезний дуб чи бук, який