Читати книгу - "Яр"

— Да перад тем, як умерти...

Я подивився на Якима, і його хвилювання передалося мені. Я схопив Кастуся за барки. Той зблід і прошепотів:

— Да што вы, хлопцы, йон сам павесиуся!

Я не переставав його мордувати, крикнув:

— А самородок? Ще перед смертю Диякона балакали, що він знайшов самородок і не здав бригадирові! Це — його?..

Кастусь не боронився, проте сказав таким голосом, що ми з Якимом йому повірили:

— Цапленачек его давеу да пятлі, ён, Дыякан, не вытярпеу і пaвeciуcя... Ну, а я патом узяу самародак. Beдaу, где его Дыякан закапау.

Яким перший зітхнув і взявся за борт вагонетки, а тоді перепитав те, що для нас було рівнозначне життю й смерти:

— А Диякон... як з «нею»?

Він і тепер не зважувався називати ту жінку на ім'я. Кастусь покрутив головою:

— Гетага я не ведаю і сам.

Це мусило бути найпершим нашим завданням — намацати стежку до дружини начальника нашого концтабору...

Я знала його давно: ще коли пішла до першої групи, а він ходив у дев'ятку. Не думаю, щоб він пам'ятав мене з тих років, адже ж для старшокласника всі малюки на одну пичку, а між нами була неабияка різниця в дев'ять чи вісім років.

У школі Максим виріжнявся з-поміж усіх учнів, і не тільки тим, що був кремезний і дужий хлопець із ясними синіми очима та чорним оселедчиком завжди старанно прилизаної чуприни. І учивсь він добре, але не це було головною причиною його популярности, а мабуть-таки прізвище.

Проте Нетребою Максима ніхто не звав, окрім, хіба, вчителів. Усі величали «Ненадою». Це була для нього велика образа, дарма що він і свого справжнього прізвища соромився.

Одного разу я ще малою чула, коли його запитав наш сусіда: «чий ти?», Максим, почервонівши, відповів:

— Писарчуків Архи-ипів...

Але ми не зважали ні на прізвище, ні на це, вуличне, і звали його по-своєму. Бувало, забачимо на шкільному подвір'ї й починаємо пищати хором:

— Ненада, Ненада, Ненада!..

Він зливсь, але ми, малюки, почували себе впевнено, бо до чужих класів у нашій школі було заборонено входити. Дражнилися й на вулиці, сховавшись за парканом або й у сінях. Він при нагоді віддячував нам, давай потиличників або смикав за кіски, а то було страшенно образливо. Тягав Максим і мене за косу, але навряд чи здогадувався, хто я й чия дитина.

Після того, як він закінчив десятий клас і вступив до Київського університету, мені не доводилося бачити його жодного разу, бо тридцять сьомого року його забрали. І коли рипнула тітчина Явдошина хвіртка й до хати попрямував: худий сивий дядько, я спершу подумала, що то їхній старший син Петро, хоч перед цим тільки про те з тіткою Явдошкою й розмовляли, що про Петра та Марійку, та Марійчиного чоловіка Павла, та дядька Архипа.

Максим здавався набагато старшим за свої двадцять шість, у нього вже посивіло волосся, а шкіра на обличчі пойнялася зморщечками. Певно, добре зазнав у тому таборі. Він кивнув мені, як до незнайомої, і попростував у хату, але тітка Явдошка перепинила його:

— Ти чув, Максимочку, Антін Яголишин з плєну вернувся? Осьдечки їхня Оленка його випросила.

І кивнула головою в мій бік.

За цими словами очі Максимові розширилися й узялись кригою, він люто блимнув на мене, тоді сів на веранді й утупивсь у землю. Я була мов попарена. Що з ним сталося, чого він так подивився на мене?

Тоді мені спало на думку, що Максимові боляче: повернувся додому чужий чоловік, а його рідні й не озиваються. Тітка Явдошка плакала, і мені стало шкода Максима і її. Я прийшла до них поділитися щастям, авжеж не кожному того року таланило визволяти братів. Я ходила отако до всіх родичів і знайомих і всім хвалилася радістю, а тепер дивилась на Максимову згорблену спину й відчувала себе винною перед ним.

Тоді він виніс брилики, що їх я перед приходом німців дала була тітці Явдошці, і почав їх налити. Гнів, образа й ще якесь складне почуття охопило мене, я дивилась на вогонь, у якому жолобилися солом'яні капелюшки з гарними голубими стрічечками по околу, і не знала, що казати, і що робити.

Максим люто крикнув:

— Щоб і духу тут не було!..

Тепер я вже знала, що це стосується мене. Ці брилики я взяла в кооперації, коли наші втекли, а німців ще ніхто й у річі не бачив. Учинок, звичайно, не робив мені чести, але ж грабували всі, і навіть тітка Явдоха сіль додому несла, а ті брилики люди обминали й топтали чобітьми, бо в нас у Ярі в такому бриликові людину б вулиця засміяла. Коли Максим грюкнув хвірткою, я схопилася й, заливаючись слізьми, побігла додому.

Усі наші були в садочку біля груші. Невістка Паша шила малесенькі льольки, бо чекала день у день другої дитини, Антін, якого я вчора насилу дотягла додому, лежав страшний, наче мрець, на ряднині, а небіж Антось видерся на дерево й скидав для хворого тата найспіліші грушки. Йому минав п'ятий, і в цей спосіб він виявляв свою любов до батька.

Я розповіла їм, хлипаючи, свою пригоду. На Пашу вона не справила ніякого враження. Вагітна молодиця, увесь вид якій опосіли іржаві плями, другий день ходила, мов іменинниця. Дитина, що мала ось-ось народитися, не буде сиротою, а таке щастя в ті часи траплялося рідко.

Але Антона мої слова