Читати книгу - "Сусід"

Жінка неспішно йде до виходу, слідкуючи аби я не відставала. Краєм ока зауважую, що на нас з подивом зглядаються поодинокі пасажири. Так, мабуть дивна парочка, міркую про себе, оцінюючи наше з нею вбрання. На ній довга до пят чорна спідниця, зверху майже до колін з сірої тонкої вовни плетена кофтина. Згори вбраний зеленого кольору бархатний піджак в якого вишиті фіолетовими і рожевими квітками вилоги.

Поверх всього накинута чорна з торочками хустка, яка покриває частину спини і рукави. На голові в жінки чорний капелюшок з мякими крисами. Сиве волосся завязане в гульку. На ногах елегантні черевички з тонкої шкіри. Мабуть, досить дорогі — що-що а в таких речах я розуміюся. І я — в сірому кашеміровому пальті, поверх якого намотаний мій улюблений квітастий шаль в голубих кольорах. Під низом — пісочного кольору спідниця до середини гомілки. Вона сюди геть не пасує, але це єдина річ без паска — на мякій широкій гумці. Можливо, в нас у Львові на таких пань ніхто б і погляду не вдостоїв, але тут, на півдні…

Чую дискомфорт від чужих поглядів. За тих кілька місяців, що я тут — звикла бути тінню. Стороння увага мене дратує і… злостить. Марія, здається, не зважає на те, що відбувається довкола нас. Впевнено йде у їй одній відомому напрямку.

— Скільки тобі ще, дитинко? — Ніжно звертається до мене.

Спиняється, аби я порівнялася з нею.

— Здається ще два з лишком місяці. — Невпевнено бурмочу, бо вже давно не була в лікарів.

Володька казав не світитись зайвий раз, поки нічого не турбує. Так по правді, то й не знаю: те, що два останні місяці безперервно блюю — нормально чи ні. Володька каже, що це звиклий стан, бо коли його сестра виношувала дитя, то від унітазу не відриваась.

— Начеб-то ще трохи є часу. Щось тебе гнітить? — Мяко запитує жінка з автовокзалу.

— Та ні, дякую. Начебто ні… — Невпевнено відповідаю.

«А може взяти і все їй розповісти?», — тихенько питає моя підсвідомість, — «можливо щось порадить?». Але ж я її не знаю. А раптом це хтось зі служби чи приватних детективів. Можливо, Володька не впорався і вони добираються до мене…

— От ми й прийшли. — Жінка рукою показує на звичайний чотириповерховий будинок. — Я живу на першому поверсі, так що тобі не доведеться підніматись по сходах.

Господиня пропонує тапки з войлоку ручної роботи. Запрошує до кімнати, а сама йде на кухню.

В квартирі дуже тихо і сухо. Пахне як у… музеї. Точно. Така ж відполірована до блиску паркетна підлога, картини на стінах… восновному портрети. З кінця минулого століття. Такі як у нашій Львівській картинній галереї.

Ого! Цікаво хто це. Очікую, що під картиною знайду підпис, як і годиться в музеї. Але ніяких підписів нема. Восновному портрети чоловіків. Усі вони різного віку, але між ними можна вловити певну схожість. Таку як і між господинею помешкання і портретом молодої жінки. Та в пишному платті зеленого кольору і двома разками перлів на шиї. Її портрет осібно висить на протилежній від вікна стіні.

— Це все, що залишилось. — Пояснює жінка, зауваживши мій інтерес до живопису. — Вона не продовжує, а я не насмілююсь спитати, бо в її голосі виразно вчуваються нотки смутку. — Запрошую до кухні. — З перебільшеною церемонністю схиляється переді мною в реверансі.

Марія жартує і я раптом з невимовною тугою згадую, що давно не сміялася.

— Як смачно пахне. — Виривається в мене.

Ранковий чай і два сухарики давно скінчились. Відчула, що зголодніла.

— Це грибова зупка. — Марія ставить переді мною полумисок з рідиною золотистого кольору, в якій поряд з темними шматками грибів плаває світлобока квасоля.

Легко зачерпаю ложкою зупку зі самого дна.

— О, вона як і годиться — з макаронами. Ще й домашніми. — Не приховую свого зачудування.

Жінка поблажливо всміхаться, але сама не їсть.

— Віко, то що ж вас все-таки турбує? — Питає вона, коли я кладу до рота останню ложку божественної страви.

— Дякую. Дуже-дуже смачно. — Я з-за доволенням відсовую від себе порожню тарілку. Тепер мені легше говорити. Світ вже не видається таким однобоко похмурим. — Я… в мене… дуже часто блюю. Особливо зранку. Натощак. Не знаю чи це нормально…

— Так я й думала. — Жінка, не приховуючи ніжності, дивиться на мене. — Ви таки чого боїтеся, Вікторіє.

— Та ні, начебто нічого не боюся… — пересохлими в мить устами роблю кволу спробу заперечити.

Ось я й попалась. Зараз вона мене про все випитає, а тоді зайдуть хлопці з кайданками і повяжуть мене. Чую як щось важке піднімається до горла.

— Не бійся, дитинко, я тебе не скривджу. Коли побачила тебе вперше на автовокзалі, то аж заклякла — давно не стрічала такої наляканої жінки. Але ж ти тепер не сама, тому й наважилась підійти. Колись дуже давно, я вже таке одного разу бачила… — Зробила паузу, аби відчути чи я розумію нею сказане. — Чи ти думаєш я підходжу до всіх на вулиці? — Жінка весело розсміялась від свого здогаду.

— Ви були посеред… — Виправдовувалась я.

— Циганів? — вихопила в мене з уст господиня.

— Так. — Я почервоніла з ніг до голови.

— Я також знайшла там вільне місце як і ти. — Все ще сміючись, пояснювала жінка. — А що? Я видалась тобі схожою на циганку?

Не встигла я ще відповісти, як Марія знову засміялась, зауваживши мій погляд, що ковзнув по довгій спідниці.

— Так. — Погодилась я, даючи зрозуміти, що вона вірно все витлумачила.

— Довга спідниця… Так, через неї мене часто приймають за… за екстравагантну особу, але циганку — ні. — Жінка не приховувала того, що моє припущення її веселило. — А колись, дитинко… — Мені подобалось як вона кликала мене дитинкою. — Всі жінки ходили в довгих спідницях, бо це добавляло їм енергії, яка йшла від землі.