Читати книгу - "Зодчий із пекла"

— Ти істинний мужик, Борько. Ніякої уваги до нюансів. — Кінчев дістав нову сигарету, прикурив від коротенького залишка попередньої й повів машину крізь браму — до високого старого будинку. — Пояснюю: чоботи зі шнурівкою ззаду носили ще за президента Кравчука. Зараз знову в моді щось подібне, але носаки не такі й підбори — не ті. Такі коротенькі кацавейки зі штучного хутра вироблялися тільки в Радянському Союзі. Приїхали. Підожди, не вилазь, дай докурити. Під час перебудови подібний товар приховали, а тепер спускають за безцінь колишні продавщиці. Вони навіть на базарах не хочуть платити містове й туляться зі своїм крамом попід деревами… Шапочка, шарф і рукавички явно саморобні. Перев'язані з чогось старого.

Велика ворона, неприємно ляскаючи крилами, сіла на верхівку стрункої ялини. Звідти впала чималенька жменя снігу. Кінчев пхекнув. Цокотюха озирнувся на ворота й невдоволено відповів:

— Це ж плюс, що сама вміє. Рукодільниця.

— Не думаю. В’язала скоріше за все матуся. Або бабуся. За ескізами з «Верени». Ну, ходімо. — він із жалем викинув на сніг недопалену сигарету.

До будинку вони ввійшли удвох.

У передпокої на них вже чекала чепурна пані Ольга, бежева сукня на талії перетягнута вигадливим плетеним паском:

— Добрий день, пане слідчий. У нас для вас дивовижна новина. Просто диво — наче на замовлення, спеціально для вас! — енергійно казала все це, а дивилась тільки на Бориса.

— Що таке? Ще когось…

Ярижська сплеснула руками, ніби випадково підкреслюючи красу червоних браслетів та намиста, яке зваюливо колихалося над грудьми:

— Що ви, що ви! Не лякайте! Новина приємна.

— Ну-ну, розповідайте, — Кінчев зняв пальто й повісив у встроєну в стіну шафу. Поводився, наче в своїй господі.

— Чоловік повернувся. Вночі. Я ж йому зателефонувала. Про все, — вона зробила паузу і спитала в Цокотюхи: — А ви чого не роздягаєтесь? Сюди, будь ласка. Так ось, виявляється, він, після наших попередніх пригод встановив камеру. Вона знімала все, що відбувалося на сходах. І Гапченка також.

— Що ж ви вчора мовчали?

— Повірте, я й сама нічого не знала. Він мені нічого не сказав. Мабуть, ревнує, — Ярижська ще раз кокетливо повела очима. Вся її ладна фігура, гнучкий звабливий стан та високі повні груди наче самі тяглися до Бориса.

Кінчев усміхнувся, а Цокотюха збентежився. Він розгубився ще більше, коли побачив, що згори спускається сам Кирило. Свинаренко. Ніяк не міг звикнути, що він — Ярижський.

Але і в того очі забігали, коли побачив слідчого та Борю удвох. Проте привітався чемно й підтвердив розповідь дружини про відеокамеру, яку встановив напередодні над сходами.

— Олі не встиг розповісти. Чого її зайвий раз лякати? Та й за красивою жінкою наглядати треба, — додав із пристойним гумором.

— Бачите, Вікторе Артуровичу, — Ярижська знову пристрасно скосила очі не на того, до кого зверталась, — я під постійним наглядом.

Пан Кирило між тим перебував у гарному настрої:

— Дружина Цезаря повинна бути… Як там наш Буруковський казав? Дружина Цезаря без нагляду не повинна залишатись, ось! Римляни своїх жінок цінували! Ще й як!

Але Кінчев був налаштований серйозно:

— Ви самі вже передивилися плівку?

— Тільки початок, там забагато зайвої інформації, можна все й не дивитись.

— Дозвольте, я сам перегляну.

— І самі вирішите, що дивитись, це правильно, Вікторе Артуровичу, дуже, я б сказав, правильно, хе-хе. Прошу до залу.

— Дякую. — Кінчев не поспішав. — Тут мій однокласник просив підкинути до вас, каже, ви йому роботу якусь обіцяли. Чи не охоронцем?

— А що?

— Нічого, наш Борис — хлопець дужий. І надійний. Можу надати письмові рекомендації, хоча ми з ним давненько й не бачилися. Ще зі школи.

Ярижський на мить завагався:

— Та… У нас тут дійсно, з охороною… Я навіть не знаю… Люба моя, — звернувся він до пані Ольги. — Ти як думаєш?

— Що ж мені думати? Тут таке трохи не щодня коїться, що буду рада кожній живій душі, яка нас охоронятиме. Я навіть Надю просила, щоб вона залишала ночувати і дочку, і куховарку, і прибиральниць. — Говорячи, вона поправляла то зачіску, то великі яскраві сережки. — Як тільки гості поїдуть, ми залишимось сам на сам із… Не знаю — з ким, але це страшно.

— Хе-хе, я постараюсь бути весь час удома. Доки ви, Вікторе Артуровичу, не впіймаєте зловмисника. — Він умить став серйозним. — Чи їх кілька, га? Ціла банда?

Кінчев тільки чемно усміхнувся.

— Ну, гаразд, ви починайте дивитися без мене, а ми з Борисом поговоримо. — Він поманив Цокотюху на другий поверх.

Ольга Володимирівна, надзвичайно збентежена й збуджена, першою пішла праворуч — до кінозалу, вмебльованого двома диванами, кількома кріслами, столиками й полочками, а також — шеренгою високих світильників.

Відео й телевізор були ввімкнені, величезний екран очікувально мерехтів.

Кінчев взяв з рук Ярижської пульт і сів на диван:

— Дозвольте, я сам. Може, доведеться щось повторно прокручувати. Негарно буде командувати такою приємною жінкою.

Вона одразу прийняла гру, вмостилась збоку в кріслі так, щоби зручно простягти в його бік ноги. В елегантних туфельках з тонкими високими підборами.

— Може, чогось вип’єте?

— Обов’язково. Пізніше. — Він одразу почав натискати на кнопки. — О, ви зупинились якраз на середині.

— Так, дивились якраз перед вашим приходом.

— Я почну з початку.

— Звичайно, а я поки що розпоряджуся щодо кави. Вам — як завжди?

— Після фільму.

Ольга посовалась у м’якому кріслі та нічого більше сказала.

На екрані з’явились сходи на другий поверх. Посередині, де вони з двох маршів з'єднувалися в один широкий. Ярижський обрав непогане місце — ніхто не міг би проскочити нагору не поміченим пильним оком камери. Кілька разів сходами піднялись та спустились сама пані Ольга, Кирило Іванович