Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 43 44 45 ... 79
Перейти на сторінку:

– А, бачу-бачу! – сміється жінка. – Якого вона, кажете, року, ця ваша Мирося? Сорок п’ятого?… Щось не показує на те.

– Та ж сорок п’ятого, просто дитина чомусь погано росте, хоч і їсть за трьох… – я почала оправдовуватись. – А народилась у сорок п’ятому, це правда! Ось стоїть моя кума, вона й пологи приймала, то підтвердить.

За годину виходимо із установи. Діти у руках тримають метрики – їхні перші документи!

Знову всі всідаємося на підводу. Яків перед тим гарно витріпує рядно і стелить на солому.

– Бо це ж: ви вже їдете додому, як совєцькі люди, уже не абищо, не порожнє місце! – каже до дітей.

А мене огортає така велика гордість, така невимовна втіха, що мої діти аж нарешті тепер вже справжні люди!


Минув рік.

Я до школи Миросі купила Букваря – її першу книжку, а ще – кілька зошитів, перо-ручку, чорнильницю (біла чарка з ямкою). Усе те школярі мали носити з собою в торбі. Торба Миросина нова й велика, полотняна – я сама її пошила, із грубого полотна.

Чорнила наварили з бузини…


Перше вересня.

– Ну що, ж, Миросю, йди до школи, – кажу вранці і подаю Миросі торбу.

– А ви, мамо? Ви хіба не підете зі мною?!

– Як же це я можу йти? – відказую. – Хіба ж тепер неділя, чи мені є коли? Я зараз побіжу в колгосп, мені ж треба на роботу! А ти до школи підеш із Іваном, або он хоч, то й із Антосею.

Та й пірнаю в щоденні клопоти.

А Мирося виходить за ворота і раптом бачить, що Антосю веде за руку її мама!

Мирося моя біжить назад до хати, гірко плаче.


– Куди ж вона піде, ще така мала? – Олександра зайшла на крик.

– Ніяка я не мала! Я йду до школи! Мені вже сім років було! – каже Мирося.

– Ну, тоді пора… То чому ж ти плачеш?

– Я теж хочу йти до школи з мамою! Я не хочу сама…

– Тоді… я поведу Миросю, – каже Ганя і бере сестру за руку. Сльози вмить втихають, Мирося щасливо посміхається, обіймає і цілує Ганю.

А я стою й милуюся своєю донькою: у Гані із коси вибилися і дуже гарно обрамляють чисте обличчя світлі кучері – вигоріли на сонці; високі груди, горда постава, тонка талія – очей не можна відвести.

– Та це ж ще й краще! – радіє Мирося: Ганя молода, красива, може, хто не знає, то ще й подумають, що це її мама. Бо я, справжня мама, маленька, похилена, змарніла.

Мирося мене любить… Але дітей мені бавить Ганя – вона їм, мабуть, і за матір ближча. Вже вкотре Ганя відмовлялася вийти заміж, хоч приходили до нашої хати всякі женихи – і красиві, високі, кучеряві – бідні, і трохи негарні, добре старші від Гані – та заможні. Ганя, може, давно вже й віддалася б, але я її все спиняла: на кого ти мене з дітьми кидаєш, хто буде мені помагати? І Ганя не йде із дому, покірно мене слухає, бо жаліє.

І от, нарешті Мирося миє ноги і взувається в балетки – суконні туфлі з гумовою підошвою, Грішка їх сам пошив. Спереду затягує маленький ремінець, хоче бігти…

– А панчохи?! – спиняє її Ганя. – До школи безпремінно треба панчохи одягнути!

Мирося з неохотою стягує ремінці, знімає геть балетки і підставляє Гані босу ступню. Старша сестра натягує коричневі панчохи, вище коліна міцно стискає ноги резинками, щоб трималось.

– Але ж воно мене душить! – Мирося показує на глибокий пружок під резинкою, що влізла в тіло.

– Ну-ну, звикай, ти ж до школи йдеш, – каже Ганя.

Маруся звично заплітає Миросю у чотири кіски. Я подаю коричневе плаття – в сині квіточки, це ще те – від тітки Тетяни із Кута.

Дорогою моя Мирося йде і роззирається на всі боки – чи ж ніхто не бачить, що це вона вже йде до школи! На Гані синє плаття, чорні туфлі, але вона й у старому гарна аж до крику – он, їй ще й золота коса аж у три рази обвиває голову! Стрічні люди задивляються, аж вклоняються на Ганине «добридень», а Миросі здається – що це ж до неї!

Нарешті вони прийшли до школи. Грає духова музика, під деревами стоять діти. Мирося нікого з них не знає. Вона крутить на всі боки головою, роздивляється і слухає, хто що каже.

Аж тут до них із Ганею підходить вчителька.

– Це ти Мирося Кульчицька? А я – Ганна Михайлівна, – і простягає вузьку долоню.

1 ... 43 44 45 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"