Читати книгу - "Тихий Дін"

поважні—в срібній сивизні борід—діди, молодші—з різно-масними бородами та безбороді — козаки тіснились до ку-раготів, брунчали з кожушаної тепліні комірів. Писар мережив папір густими рядками, отаман заглядав йому через плече, а по нахолоділій кімнаті управи приглушеним гулом:

— Сіно нині...

—. Отож... На луках — паша, а з степу самий буркун.

— Бувало, за старих часів до Різдва в попасі.

—— Калмикам добро.

—. Екхе-м.

— В отамана то вовчий ожерелок, ач голову не поверне.

— Карк наїв, кабан-диявол!

—. Тю, свате, чи не зиму лякаєш? Ну й кожух... . .

— Циган тепера хутро продав.

— Святками ночують оце цигани в степу, а вкриватись нічим, волоком обгорнувся, забрало до тонкої кишки — прокинувся циган, пальця в чарунку просунув і до матері: "Ху, матусю,—'Каже,— ото на дворі холод!.."

— Крий, боже, — ожеледь зайде.

— Волів кувати не минеться.

— Рубав я білотал коло чортової яндови, годящий.

— Захаре, матню застібни... відморозиш—-баба з двору нажене.

— Гов, Авдійовичу, ти, чи що, громадського бугая пораєш?

— Відмовився: Параска Мрихина взялась... Я, мовляв, удова, все веселіш. Владай, кажу, в разі приплід...

— Ехха-ха-ха!

— Ги-ги-гиии!..

— Панове старики! Як із хмизом?.. Тихшшш!

— В разі, кажу, приплід з'явиться... за кума, значить...

— Тихше! Прохаємо!

Сход почався. Отаман, погладжуючи запітнілу насіку, викрикував прізвища роздатників, димився паром, обдирав мізинцем бурульки з бороди. Ззаду, коло грюкотливих дверей, пара, тиск, голосне сякання.

— На четвер не. можна призначити рубанку! — намагався перекричати отамана Іван Томілін і тер червоні вуха, кособочачи голову в синьому артилерійському кашкеті.

— Чом би?

— Вуха відірвеш, гармаше!

— Ми йому волячі пришиємо.

— В четвер половина хутора по сіно на дільниці збирається. Бач, розсудили!..

— З неділі поїдеш.

— Панове старики!

— Чого там!

— Час добрий!

— Гу-у-у-у-у!..

— Го-го-го-ооо!..

— Г-а-а-а-а-а!..

Старий Матвій Кашулін, перегинаючись через хиткий стіл, гнівливо верещав, тикав у бік Томіліна ясеневим рівним костуром.

— Почекаєш з сіном!.. Дарма!.. Як громада... Ти зроду поперек стаєш. Мрлодий, дурень, братіку!.. От! Ач ти!.. От!..,

— Ти сам до старости розуму в сусідів запозичаєш...—Висовуючи голову з задніх лав, безрукий Олекса частив, блимав оком, конвульсійно тіпав дірявою щокою.

Він шість років ворогував із старим Кашуліним за шматок переораної землі. Бив його щрвесни, а землі зайняв у нього Матвій Кошулін з горобину чверть,—заплющившись, переплюнути можна.

— Замовч, корч!

— Шкодую, що далеко— —звідси не дістану, а то б я тебе тикнув, аж червону шмарклю пустив би.

— Ач ти, мать твою, моргун косорукий!..

— Цитьте ви, зчепилися!..

— Геть, на двір, там і заводьтеся. Авжеж.

— Кинь, Олексо, бач старий наїжився, аж папаха на голові ' ворушиться.

— А він що ж...

— Завтра в вухо йому насцищ, а зараз нишкни.

— В холодну їх, котрі бешкетують!..

Отаман вплюснув кулака в. стіл, що аж вереснув.

— Зразу десятських покличу! Мовчать!

Стихаючи, гомін прокотився до задніх лав і вшух.

— У четвер, як розвидниться, виїжджати на рубанку.

— Як ви, панове старики?

-г-4В час добрий!

— Магайбі!

— Нині старих не дуже слухають...

— Дарма, слухатимуть. Хіба управи не знайдемо? Мій Санько, як різнив його, був у бійку кинувся, за груди хапався. Я його відразу шмагонув: "Зараз же заявлю отаманові і дідам, відшмагаємо..." Посмирнішав, ліг мов травиця під водою.

— А ще, панове старики, одержано від станичного отамана наказ. Отаман перевів голос і покрутив головою: стоячий комір мундира, задираючи підборіддя, врізався йомувлшю.— Цієї суботи до станиці молодим на присягу. Щоб на вечір були в станичній управі.

Коло крайнього від дверей вікна Пантелей Прокопович по-журавлиному підгинаючи кульгаву ногу,