Читати книгу - "Лоліта"

Я блукав рiзними залами, осяяний зсередини, мрячний ззовнi; бо обличчя жадання завше є мрячне; жадання нiколи не є доконечно впевненим — навiть i тодi коли нiжна жертва замкнена в твоїй фортецi — що який-небудь диявол — конкурент або — впливовий божок не пнеться скасувати приготоване для тебе свято. Висловлюючись повсякденною мовою, треба було хильнути, та бару не трапилось у цьому старому шанобному готелi, повному зопрiлих фiлiстерiв i стилiзованих речей.

Мене поринуло в чоловiчу уборну. Вiдвiдувач, що залишав її, в клерикально-чорному строї, з душею, comme on dit, навстiж, перевiряв гульфик (жест, який вiденський мудрець пояснює бажанням поглянути, чи все взято) спитав мене, як менi сподобалась лекцiя пастора Пара, й подивився зi здивуванням, коли я (Сигiзмунд Другий) сказав, що Пар — хлопчак на ять, по чому я зiм'яв у жмутик паперову серветку, якою витирав кiнчики пальцiв — вони в мене вельми чутливi — й влучно шпурнувши його в приготований для цього ресептакль, виплив у хол. Зручно спершись обома лiктями на край конторки, я спитав у мiстера Ваткiнса, чи вiн цiлком упевнений, що моя дружина не дзвонила; i як щодо лiжка? Лiжкiнс вiдповiдав, що нi, не дзвонила (покiйниця, звiсно, дзвонити не могла), i якщо ми зостанемось, полiжко поставлять завтра. З-вiд великого велелюдного примiщення з надписом над дверима "Мислива зала" лунав гомiн багатьох голосiв, що розважали чи то над садiвництвом чи то над безсмертям душi. Iнша кiмната, пiд назвою "Малинова", вся залита свiтлом, з лискучими стiльчиками й одним довгим столом iз морсом й бiсквiтами, була ще порожньою, якщо не рахувати отеси (зiв'ялої жiнки з характерною для отес склянистою усмiшкою й шарлоттиною манерою говорити), котра, вся струмуючи, пiдiйшла до мене й поспиталась, чи не пан Браддок я, тому що якщо так, мiс Борода мене допiру шукала. "От уже iм'я для жiнки", зазначив я й неквапно вийшов.

Приливала й вiдливала моя райдужна кров. Я визначив чекати до половини десятої. Вернувши в хол, я натрапив там на змiну: декiлька осiб, у квiтчастому шовку або чорному сукнi, утворили окремi невеликi групи, й ельф випадку потiшив мiй зiр чудовною дитиною лолiтчиних лiт, у платтi лолiтчиного фасону, але бiлому, i з бiлою стрiчкою, що тримала її бiле волосся. Вона не була надто гарненькою, та вона була нiмфеткою, i її голi, блiдо-порцеляновi ноги й лiлейна шия створили на одну незабутню мить надзвичайно приємну антифонiю (якщо можна висловити музичним термiном вiдчуття в спинному мозку) до моєї спраги Лолiти, рум'яної й засмаглої, збудженої й опоганеної. Блiденька дiвчинка вiдчула мiй погляд (який був, утiм, цiлком недбалим i щирим) i, будучи до смiшного сором'язною, жахно збентежилась, закочуючи очi й тулячи руки до щоки, й обсмикуючи платтячко, й нарештi повернулась до мене худими рухливими лопатками, умисно розмовляючи зi своєю коровистою матусею.

Я залишив шумний хол: вийшов назовнi; деякий час я стояв на бiлих схiдцях, споглядаючи коловерть бiлястих нiчних метеликiв навколо лiхтаря в набряклiй вогкiстю чорнотi хиткої неспокiйної ночi, й думав: усе, що зроблю, все, що посмiю зробити, буде суттю така крихта. Раптом я почуяв у пiтьмi, неподалiк мене, чиюсь присутнiсть: хтось сидiв ув одному з крiсел мiж колонами перону. Я, власне, не мiг його добачити в темрявi, та його зрадив ґвалтовний скрегiт вiдкриваної фляжки, за яким послiдувало скромне булькотiння, яке завершилось звуком мирного загвинчування. Я вже наважився вiдiйти, коли до мене звернувся незнайомий голос: "Як же ти її дiстав?" "Прошу?" "Кажу: дощ припинив" "Так, здається" "Я десь бачив цю дiвчинку" "Вона моя донька" "Брешеш — не донька" "Прошу?" "Я кажу: розкiшна нiч. Де її мати?" "Померла" "Он як воно. Шкода. Скажiть, а чому б нам не пообiдати завтра втрьох? На той час оця вся наволоч вiд'їде геть" "Я з нею також вiд'їду. Добранiч" "Шкода. Я дуже п'яний. На добранiч. Цiй вашiй дiвчинцi треба багато сну. Сон — троянда, як кажуть у Персiї. Хочете папiроску?" "Дякую, зараз не хочу" Вiн чиркнув сiрником, та через те, що вiн був п'яний, або через те, що п'яним був вiтер, полум'я освiтило не його, а якогось глибокого старця (одного з тих, хто гайнує решту життя в таких-ось старих готелях) i його бiлу гойдалку. Нiхто нiчого не сказав, i темрява постала як i ранiш. По тому я прочув, як готельний старожит закахикався i з могильною лункiстю вiдхаркнувся.

Я залишив веранду. В цiлому минуло вже пiвгодини. Дарма я не попросив у нього ковток вiскi. Напруження почало даватись взнаки. Якщо скрипкова струна може страждати, я страждав, як струна. Однак було б нечемно показати, що я поспiшаю. Поки я пробирався скрiзь сузiр'я людей, застиглих в одному з кутiв холу, заслiпливо блиснув магнiй — i вищирений пастор Браддок, двi дами патронеси з приколотими на грудях орхiдеями, дiвчинка в бiлому платтячку, i найвiрогiднiше вискаленi зуби Гумберта Гумберта, що продирався боком мiж зачарованим священиком i цiєю дiвчинкою, яка скидалась на недолiтню вiдданицю, були ось тут увiчненi, — оскiльки папiр i текст маленької провiнцiйної газети можуть вважатись вiчними. Бiля лiфта стояла iнша щебетлива купка. Я знову обрав сходи. Номер 342 знаходився поблизу iншого, зовнiшнього спуску для рятування на випадок пожежi. Була змога ще врятуватись — та ключ повернувся в замку, i я вже входив у кiмнату.

29.

Дверi освiтленої ванної були привiдчиненi; крiм того, крiзь жалюзi сочився скелетоподiбний вiзерунок свiтла зовнiшнiх лiхтарiв; цi схрещуванi променi пробирались у темряву спальнi й дозволяли побачити наступне становище.

Зодягнута в одну зi своїх старих нiчних сорочок, моя Лолiта лежала на боцi: спиною на мене, посеред двоспального лiжка. Її простягнене крiзь легку тканину тiло й голi члени становили короткий зiґзаґ. Вона пiдклала пiд голову обидвi перини — i свою й мою; кучерi були розпатланi, смуга блiдого свiтла перетинала її верхнi хребцi.

Я скинув одяг