Читати книгу - "Червоне доміно"

— Т-тт-ак. Я, власне…

— Можна глянути?

Вона неохоче витягла фото з купи паперів і подала йому. Я підійшов ближче й зазирнув через його плече. Фото було портретного формату й зроблене, безперечно, досвідченим фотографом. Віра Горм здавалася на ньому навіть вродливішою, ніж насправді.

Вольфганг перевернув фото. На зворотному боці були написані дата та її ім'я. Нічого більше.

— Вона каже, що була байдужа до нього, — пані Цибулька вимовила ці слова зовсім тихо, в голосі її бринів біль. — Але ж свої фото ми даруємо лише тим, кого кохаємо.

— А хіба ви знаєте, що саме вона подарувала це фото вашому чоловікові? Можливо, він сам узяв його у неї, а може, йому подарував його хтось інший.

Він повернув їй фото, і вона підсунула його під купу паперів на столі.

— Може, так, а може, й ні. Ви прийшли заради цього портрета?

— Ні. Ні, звичайно… Скажіть, це ваша носова хусточка, пані Цибулька?

Він подав їй маленьку хусточку, яку я знайшов у комірчині за прийомною. Вона мигцем глянула на неї.

— Так, моя, — вона взяла її, хотіла була покласти під подушку, але раптом різко обернулася до нас. — Де ви її знайшли?

— У комірчині за прийомною.

— Де, прошу?

— У комірчині, що межує з прийомною. Там є, між іншим, двері, які ведуть прямо до сходів. І двері ці звичайно не замикаються.

Вона все ще тримала хусточку в руці і дивилася на нас широко розплющеними очима.

— Я нічого не знаю. Я… Невже ви думаєте?..

— От про це я й хотів поговорити з вами. Хотів, власне, довідатись, чи були ви весь час у прийомній, чи, може…

Вона перепинила його.

— Звичайно, я була в прийомній і більш ніде. Я вже подумала, що сторож забув про мене. Я чекала доти, поки цей молодий чоловік, — вона показала на мене, — не зайшов за мною. А де ж я іще могла бути? Та я ж навіть і не могла вийти звідти!

— Гм. А чи знаєте ви, де загубили вашу хусточку?

— Ні. Я помітила пропажу лише коли повернулася додому.

— Тоді я прошу пробачення. Я гадав, що ви помітили відкриті двері до комірчини і пішли шукати фрейлейн Горм.

— Нічого подібного, я взагалі не підходила до тих дверей. Я весь час дивилася, як працюють біля крана. Мій чоловік раніше іноді розповідав мені про цей кран. Я знаю, що це винахід дуже оригінальний і цінний. Потім ми вже майже не розмовляли з чоловіком, тому я й не знала, як стояли справи з його планами… Через це мене так зацікавив кран, коли я його нарешті побачила. Адже проектував і будував його Еріх. Ви розумієте мене?

— Безперечно. А чи знали ви також інших співробітників колективу?

— Лише доктора Козеля. Та і його тільки зі слів Еріха. Він казав мені, що це такий маленький, повненький чоловічок, правда ж?

— Ви, напевно, бачили його біля крана? Він весь час був на подвір'ї.

Вона наморщила брови й випнула нижню губу.

— Це такий з добродушним обличчям, білявий, з ріденьким волоссям?

— Так. Це доктор Козель.

— Значить, я його бачила. Правда, не весь час. Я звернула на нього увагу, коли він заходив у головний корпус з якоюсь молодою дамою. Я подумала, що це і є фрейлейн Горм. Адже я лише пізніше познайомилася з Вірою Горм.

— А як виглядала та дама?

— Як виглядала? Молода, гарна, з коротким чорним волоссям, дуже рухлива.

— На ній був світлий костюм?

— Так.

Карін Зоммер. Я знав точно, що у вівторок вона була у світлому костюмі.

— Та невже?! — Вольфганг був помітно здивований. — А мені… Ви знаєте, коли доктор Козель знов повернувся до крана?

— Незадовго до дев'ятої ранку. Я саме подивилася на годинник.

— І ви певні, що він повернувся не раніше?

— Так, — сказала вона. — Цілком певна.

Нас прийняла Віра Горм.

— Доктор Козель попередив мене, він на вас чекає. Прошу!

Вона відчинила оббиті шкірою двері.

З-за величезного письмового стола підвівся доктор Козель і подріботів до нас. Як майже всі опасисті люди, він легко пітнів. Його невелика пухленька рука була гаряча й вогка.

— Ви здорово мене налякали, — сердито сказав він. — Що ж я можу ще вам розповісти? Адже я сказав усе, що знав.

— Річ у тім, що в нас виникло ще кілька запитань. Можна сісти?

— Та прошу. Звичайно. Пробачте, — він присунув два крісла. — Я сьогодні трохи заморочений. Кран, знаєте…

— А я гадав, що робота над краном фактично завершена.

— Так воно і є. Але вся ця метушня й морока… То директор заводу дзвонить і питає, чи склав я уже програму для прес-конференції. То ця друкарня. Річ у тім, що коректурні гранки з інструкцією про монтаж крана і схеми управління будуть готові лише завтра вранці, хоч рукописи вже в понеділок увечері були здані до друкарні. Далі, через годину я повинен бути в фабрично-заводському комітеті, там обговорюватимуть питання про премії. Пропозиції треба подати на розгляд не пізніше як сьогодні ввечері. А тепер іще й ваш візит. У мене вже голова йде обертом.

— Сподіваюся, що ми заберемо у вас небагато часу, — заспокоїв його Вольфганг. — У нас всього кілька запитань. Як довго ви, власне, пробули біля крана?

— Коли?

— У середу вранці.

Його руки трохи нервово рухалися по поверхні письмового стола.

— Та я ж вам уже казав. Я зійшов униз зараз же після сьомої години й повторив ту частину випробування, яка випала у вівторок увечері. Нагору я побіг лише