Читати книгу - "Пасербки восьмої заповіді, Генрі Лайон Олді"

Але минуло зовсім небагато часу, і в ревниву, страчену сумнівами душу нового воєводи, яка лише недавно, здавалося, знайшла довгожданий спокій, почали закрадатися невиразні, але від цього не менш чорні підозри.

Ні, молода дружина була вірна йому — щодо цього Михал сумнівів не мав. Ішлося не про чистоту подружнього ложа…

Ще перед весіллям Райцеж зарікся: ніколи не лізти в душу дружини. Це — святе. Брудні пальці злодія Михалека Івонича не торкнуться чистої Беатиної душі. Її чоловік — воєвода Михал Райцеж, і він не принизить дружину й себе мерзенним злодійством.

І Михал дотримував даного самому собі слова, скрипів по ночах зубами і мучався від того, у чому був уже майже впевнений: Беата його не кохає! Вона просто не могла постати проти батькової волі й пішла під вінець, але любить вона іншого! Кого?

Більше як півроку Михала діймала ця невизначеність; він помічав завбачливу покірність дружини на ложі — звісно, від лагідної Беати не варто сподіватися палкої пристрасті флорентійок чи досвідченості француженок… Але не так, не так мала б поводитися жінка з тим, кого любить! Хто ж його суперник? Хто?!

Незабаром Михал знайшов відповідь і на це питання.

Того разу вони з дружиною й тестем супроводжували графа Висницького. Граф їхав до Кракова, у Вавельский замок на зустріч із краківським каштеляном. Прагнення володарів Виснича насильницьким шляхом вирішувати спірні питання щодо належності пасовищ і наділів завжди призводило до конфлікту з тими постраждалими шляхтичами, хто більше покладався на силу закону, ніж на силу власної шаблі. Для шаблі у Висничому приручали найманих воєвод на кшталт пана Казимира або Райцежа, для закону — у хід пускали далеку покревність із краківським каштеляном та королівське благовоління. Утім, річ не в цьому… Офіційні прийоми, розмови про політику та про коней, свіжі плітки — це встигло добряче набриднути Михалу ще в роки його мандрівок по Європі. Тут було те саме, тільки трохи провінційніше, і Михал час від часу ледь стримував посмішку, дивлячись на манірних, не першої свіжості шляхтянок та їхніх кавалерів у кунтушах і шароварах, що гримотіли шаблями й невдало копіювали манери англійських аристократів.

Бал, який розпочався після прийому, не дав нічого нового: музиканти фальшивили, граючи па-де-грас, зате хвацько виконували мазурку та краков’як; сам Михал пройшов два тури із Беатою, яку невимовно захоплювала Вавельска пишнота (от щодо пишноти вона цілком мала рацію!), вибачився й відійшов убік. Танцювати рішуче не хотілося. Михалом опановувала нудьга, настрій був кепський, і, замислений, він не одразу помітив, що його дружина вже не вперше танцює в парі з молодим чепуристим вельможею. Той палко щось розповідав їй, і Беата весело реготала, відверто задоволена танком, і дозволяла кружляти себе до запаморочення.

Михал придивився, і пізнав молодого чепуруна. Це був Янош Лентовський, син високошляхетного князя Лентовського, який стояв трохи віддалік і вів бесіду з каштеляном та графом Висницьким. Але старий князь не цікавив зараз воєводу Райцежа. Невже перед ним той, кому справді належить серце Беати? Князенко Янош?!

У Михаловій голові вихором промайнув останній візит Лентовських до Висничів перед поїздкою до Кракова… Усе збігається! Який же сліпий він був! Обидва рази молодий князенко крутився навколо Беати, а та й не збиралася приструнчити самовпевненого молодика, навпаки, вона, як і зараз, сміялася з його жартів і танцювала з ним більше ніж з чоловіком: щодо танців і компліментів цей ясновельможний чепурун значно спритніший за неотесаного воєводу графа Висницького, який тільки й уміє, що крицею блискати!..

Ні, Михал не затіяв негайної сварки, не викликав молодика на двобій через дріб’язковий привід, як зробив би ще роки три тому. Убити суперника ніколи не пізно; так воно, швидше за все, і станеться рано чи пізно, але не у Вавелів та не при Беаті. Він має вичавити з її душі нахабного Яноша, посісти його місце — адже Михал кохає свою дружину, як вона цього не бачить! А молодий жевжик прагне зовсім іншого — спокусити, затягти у своє ліжко заради миттєвої хтивості, а потім похвалятися перед приятелями ще однією перемогою та ганьбою рогатого Райцежа…

І тоді Михалек Івонич згадав, хто він такий.

Він — ЗЛОДІЙ!

Украсти, вирвати з корінням любов до суперника — і тоді в нього з’явиться надія посісти вивільнене місце.

Тільки надія.

Але навіть заради неї варто було ризикнути.

Ризик був великий, і Райцеж знав це. Якщо Беата по-справжньому закохана в князенка Яноша, то викрасти в неї це почуття все до останку буде практично непосильно. Михал добре пам’ятав лабіринти душі Жан-П’єра Шаранта й моторошних Стражів із вогненними мечами. Та й настанови Самуїла-баци аж ніяк не забулися.

І Михал Івонич, злодій-воєвода, замислив нечуване. Не крадіжка — ГРАБІЖ! Увірватися, розкидати Стражів, вихопити силоміць — і піти. Це було небезпечно, тим більше по відношенню до коханої жінки, але Михал уже не міг зупинитися.

На грабіж не ходять поодинці. Йому знадобляться помічники. Ні Ян, ні Марта, ні Тереза йому не допомагатимуть — цього Михал був певен, бо занадто добре знав своїх брата й сестер.

Отже, треба ВИХОВАТИ, ВИРОСТИТИ таких помічників!

Колись подібні думки нізащо не спали б Михалекові, але тепер, страждаючи через любов і ревнощі, він був здатний на все.

Самуїл-баца не раз оповідав, що з переломного моменту свого життя — років десь із сорока-сорока п’яти, — будь-який злодій набуває здатності віднаходити подібних до себе, бачити чужий, навіть невиявлений дар, схожий із власним, і тоді він зуміє розвинути його, витягти на поверхню, навчити того, що вміє сам.

Але чекати Михал не міг і не хотів. Він мусив навчитися робити це ЗАРАЗ!

А від цієї думки залишався лише крок до наступної: Михал знав лише одну людину, яка володіла цим даром.

Їхнього названого батька — старого Самуїла.

Приїхати