Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

— Збережеш! — хитнув головою дід. — Мій корінь… Ну, чорноока, продовжуй прес-конференцію… з мертвяком… Жартую, жартую…

— І ще, дідусю, дуже хочеться знати вашу думку… В чому ви бачили щастя людини?

— Хм… Щастя. Кожен розуміє його по-своєму. Можна запитати точніше. В чому мета людини, її життя? Чи не так?

— Так, дідусю!

— Найповніше відбити світ, дочко, — ось мета. Я часто думав над такими явищами. Існує гарний краєвид. Один байдуже проходить мимо, а другий завмирає в захопленні перед цією красою. Те захоплення є найвище щастя. Або, скажімо, музика… Для одного вона блаженство. Для іншого — набір незрозумілих звуків… В світі є все, щоб людина була щасливою. їй лише треба настроїти себе, щоб звучати на красу, а не проходити мимо.

— А наука, техніка?

— Так це ж і є відбиття світу, — здивувався дід. — Все глибше і глибше. Тільки дехто бачить в науці самоціль або єдиний шлях… А шляхів безліч. І найголовніший — служіння людям. Служіння, а не прислужування…

Дід Заграва заплющив очі, замовк. Він дихав ледве чутно. Іван тривожно схилився до нього.

— Вам погано, діду? Може, не треба говорити?

— Говори, запитуй, — прошепотів дід. — Ще… востаннє, доки думка працює…

— Люди Землі вже міцно стоять на власних ногах, діду, — сказав Іван. — Ми сягнули іншого світу, відкрили там планету. А на ній — життя. І не лише життя, а розумних істот. Вони не схожі па нас, але, напевне, дорога в них попереду така, як в нас позаду… Вони ще темпі і дикі, діду. Ви чуєте?

— Чую, синку, — озвався дід. — Я зрозумів тебе… Коли сліпий стоїть на тротуарі — зрячий допомагає йому перейти вулицю. Коли спраглий приходить до джерела — йому дають пити. Коли дитя виходить з колиски — мати вчить його ходити…

— Мати вчить його ходити, — ледве чутно повторила Марія. — Ти чуєш, Іване?

— Чую, Маріє…

На світанку ховали діда Заграву. Труну несли Іван і кілька молодих хлопців — пращуренят діда Свирида. Ніхто не плакав. Сходило сонце. Над степом котилися урочисті тумани. І здавалося, що в навколишній природі звучить могутня, нечутна мелодія реквієму — мелодія вічної зміни, творчості, життя.

Вони прощалися з матір’ю.

Іван нічого не говорив про свої плани, та мати серцем щось відчувала. На обличчі в неї лежала тінь болісного роздуму, неземного суму.

В глибині прозорих очей тремтів, пробивався назовні плач. Але мати стримувала себе, гладила шкарубкими пальцями руку сина.

— Вже летиш, синку?

— Треба, матусю…

— Чи побачу тебе ще?

Іван мовчав, ніжно дивився на рідні риси любого обличчя, ніби хотів ввібрати їх в себе назавжди. Мати судорожно зітхнула, приклала долоню сина до грудей собі.

— Не вернешся… Чує серце моє…

— Ми повернемось, ненько. Як тільки настане вечір, дивись на далекі зірки. Серед темних небес мерехтітимуть тисячі вогняних поглядів. Там будуть і наші очі.

— Де ж ваша зірка, діти мої? Де розшукати її на небі?

— Скрізь, ненько. Скрізь, де мерехтять далекі світи, сини шукають доріг. Вони хочуть знати — звідки й куди. Ти чула, що казав дід? Коли дитина виходить з колиски — мати вчить ходити її…

— Я все зрозуміла, синку. Важку дорогу вибрали ви з Марією. Та коли йдете до щастя, треба вибирати найважче. Щастя не знайти на доступних стежках. Летіть, мої ангели. Тримайте серця відкритими — і поміч прийде завжди.

…Літак взяв напрям на схід. Внизу розмаїтою смугою полинули поля, гаї, ліси і ріки. Але Марія з Іваном не дивилися на барвистий килим рідної землі. Вони, прихилившись одне до одного, взявшись за руки, думали, говорили. Слова були тільки оболонками того, що діялося в глибині душ, але вони розуміли з півслова.

— Це останні хвилини. Думай, Маріє. Назад не підеш?

— Назад? — дивувалася дівчина. — Назад — це падіння. Для чого ж мені падати, коли попереду ясний шлях вгору?

— Тобі нічого не жаль на Землі?

— Жаль. Жаль дитинства мого, оцих полів, золотих снів. Жаль блакитного неповторного неба. Тільки ж я візьму їх з собою. В серці… І там, на далекій планеті, я побачу все, що миле мені.

— Спасибі, кохана моя. Я ждав такого слова, хоч і боявся твоїх вагань.

— Чому, Іване?

— Тому, що попереду — не просто політ в невідомість, а творення. Ти розумієш мене? Все, все, що ми побачимо, — буде не наше, чуже, незвичне. Треба полюбити його, зрозуміти.

— Я знаю. Тагор писав: «Ми живемо в цьому світі, якщо любимо його». Чудові слова. Ми допоможемо тому світові лише тоді, коли полюбимо його.

— Дай руку, Маріє. Яка вона вогняна… Я відчуваю, як плине в тобі потік життя. Він єдиний з моїм, він єдиний з цілим світом. Ти гарно сказала. Ми прийшли в світ не для того, щоб просто прожити в ньому, а щоб творити його, зробити кращим. Все, що ми зробимо, подумаємо, скажемо, — залишиться навік, воно нікуди не зникне. Минуть віки, Маріє… Тіла наші розвіються, ввійдуть в інші форми, сполуки, але творення наше, любов наша буде безсмертною як світ, бо вона і є світ.

— Так, — повторила дівчина. — Любов і є світ.

Далеко внизу промайнули пустелі, сині кружала озер, стрічки каналів, зелені квадрати серед