Читати книгу - "Білозуб, Джек Лондон"

Відон Скотт гадав, що встигне вчасно відхопити руку й не дасть її вкусити. Але він ще не знав неймовірної спритності Білозуба, що вражав так певно й швидко, як гадюка.

Скотт голосно скрикнув з подиву і міцно стиснув прокушену руку другою рукою. Мет, круто вилаявшись, кинувся до нього. Білозуб відповз назад, вискаливши зуби й наїжившись, а в очах йому світилась погроза. Тепер уже запевне його покарають так само жорстоко, як Красень Сміт карав.

- Стійте! Що ви хочете робити? - раптом скрикнув Скотт.

Мет, що побіг був до хатини, повертався з рушницею.

- Нічого,- повільно відповів він з удаваним спокоєм.- Хочу зробити те, що обіцяв. Я сказав, що заб’ю його, ну, то мушу забити.

- Але ж ви не застрелите!

- Застрелю, ось дивіться.

Як раніше Мет заступився за Білозуба, коли він укусив його, так само тепер став Скотт заступатись за собаку.

- Ви ж казали, щоб дати йому час, то дайте! Ми тільки почали, не можна ж одразу відступатись. Цього разу я сам винен. І... гляньте на нього!

Білозуб стояв на розі хатини, футів за сорок від них, й гарчав так люто, що аж кров холонула, але гарчав не на Скотта, а на погонича.

- Ну й штука, хай я буду тричі проклятий! - вихопилось у здивованого Мета.

- Ач, який розумний! - хапливо мовив Скотт.- Він не згірше за нас розуміє, що значить вогнепальна зброя. Такий розумняга, що не шкода з ним і повозитись. Облиште зброю.

- Гаразд, хай буде так,- погодився Мет і прихилив рушницю до стосу дров.

- Але ж но гляньте на нього! - скрикнув він зараз же по тому.

Білозуб заспокоївся й перестав гарчати.

- Ану перевіримо. Стежте за ним!

Мет простяг руку до рушниці, і Білозуб знову загарчав. Мет відійшов від рушниці,- Білозуб сховав свої ікла.

- А ще раз, задля цікавості.

Мет узяв рушницю й почав повільно підносити до плеча. Білозуб щораз дужче гарчав, в міру того, як підіймалась рушниця. Але тільки Мет спробував націлитись на нього, як він шаснув убік, за ріг хатини. Мет побачив перед собою лише голий сніг на тім місці, де стояв Білозуб.

Погонич повагом опустив рушницю, обернувся й глянув на свого господаря.

- Я згоден з вами, містере Скотт. Собака занадто розумний, щоб його вбивати.

Побачивши, що до нього надходить Відон Скотт, Білозуб наїжився й загарчав - мовляв, він не потерпить, щоб його покарано. Відтоді, як він прокусив Скоттові руку, що тепер була забинтована й висіла на перев’язу, минула вже доба. Білозуб знав, що часом боги відкладають покару, і побоювався, чи не має саме зараз вона на нього спасти. Інакше й бути не могло. Адже він допустився блюзнірства: вгородив зуби в священне тіло бога, та ще й вищого, білого бога. Із свого досвіду спілкування з богами Білозуб знав, що йому не минути якоїсь суворої кари.

Бог сів за кілька кроків од нього. Страшного поки що нічого Білозуб, не бачив. Звичайно-бо боги карають стоячи. До того ж цей бог не мав у руках ані дрючка, ні батога, ні рушниці. Та й сам Білозуб був на волі. Ні ланцюг а чи палиця з ременем його не тримали. Він зможе втекти на безпечну віддаль, ще поки бог зведеться на ноги. А тим часом можна почекати, що воно буде.

Бог сидів цілком спокійно й непорушно, і сердитий рев Білозубів поволі перейшов у бурчання, а тоді й зовсім стих. Потім бог заговорив, і вже на перші звуки його голосу шерсть на карку в Білозуба настовбурчилась і в горлі йому знову заклекотіло. Але бог не робив ніяких загрозливих рухів і говорив усе так само спокійно. Деякий час Білозуб гарчав в унісон з його голосом, і між словами та гарчанням установився згідний ритм. Бог усе говорив, не примовкаючи. Він так розмовляв з Білозубом, як ще ніхто й ніколи з ним не розмовляв. У його тихій і лагідній мові відчувалася ніжність, що якимось дивним чином почала проймати собаку. Мимоволі і всупереч застережливому інстинктові, в Білозубі прокинулася довіра до цього бога. Попри весь свій гіркий досвід стосунків з людьми, Білозуб раптом пройнявся відчуттям безпечності.

Добре перегодом бог підвівся і пішов у хатину. Коли він знову з’явився, Білозуб підозріливо оглянув його. У бога не було ні батога, ні дрючка, ні рушниці. Ані здорова його рука нічого не ховала за спиною. Він сів там, де й перше сидів,- за кілька кроків од Білозуба - і простяг йому невеличкий шматок м’яса. Собака нашорошив вуха й недовірливо приглянувся, вправляючись воднораз дивитись і на м’ясо, і на бога, сам напружений тілом і готовий відскочити при першому познакові небезпеки.

Кару все ще відкладали. Бог тільки простягав до нього м’ясо, і нічого в цьому, здавалося, не було непевного. Проте Білозуб усе ще не йняв віри, і, дарма що рука з м’ясом підохочувала його легенькими порухами, м’яса він не торкнувся. Боги всемудрі, і хто зна, який підступ криється за цим на позір невинним шматком м’яса. З минулого свого досвіду, а надто з жінками, він знав, що м’ясо й покара часто-густо мали між собою небезпечний зв’язок.

Зрештою м’ясо було кинуто на сніг, Білозубові під ноги. Він старанно його обнюхав, очей усе не відводячи від бога. Нічого поганого не скоїлося. Тоді він узяв м’ясо в рот і проковтнув. І тут нічого не скоїлося. Бог простягнув йому другий шматок. Він знову відмовився взяти м’ясо з руки, і знову йому кинуто його. Так повторилось декілька разів. Нарешті бог не захотів більше кидати м’яса. Він настирливо пропонував взяти його з руки.

М’ясо було смачне, а Білозуб був голодний. Повільно, з надзвичайною обережністю підійшов він ближче. І