Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

- Я все-таки рада,- сказала Бідді,- що ти мені довірився, Піпе. І ще я рада, що ти знаєш, що я твою таємницю збережу й не підведу тебе. Якби твоя перша вчителька (бідненька, як же то вона сама потребувала, щоб її хтось навчив!) була й зараз тобі вчителькою, вона, здається, знала б, який урок тобі задати. Тільки його важко було б вивчити, а що ти вже й так її випередив, то й ні до чого про це говорити.- Вона наділила мене тихим зітханням, підвелася з піску й сказала зовсім іншим, свіжим і бадьорим голосом: - Пройдемося ще далі чи вже завернемо додому?

- Бідді! - скрикнув я, схопився й, обнявши її за шию, поцілував.- Я завжди тобі все говоритиму!

- Поки не станеш джентльменом,- додала Бідді.

- Ти ж знаєш, що я ніколи ним не стану, отже, це й буде завжди. Хоча я й не дуже маю що казати тобі, ти ж знаєш усе, що я знаю,- я вже говорив це тобі того вечора вдома.

- Атож,- майже пошепки промовила Бідді, дивлячись на кораблі. І тоді повторила тим самим бадьорим голосом: - То пройдемося ще далі чи завернемо додому?

Я сказав Бідді, що краще пройдемось далі, і ми так і зробили, а літнє надвечір'я навкруг змінив літній вечір, і все було таке прегарне. Я задумався, чи не природніше й правильніше було б задовольнитись цим моїм життям, аніж при світлі свічки грати в дурня у кімнаті з зупиненими годинниками й терпіти зневагу Естелли. Я подумав, що треба було б викинути її з голови разом з усіма іншими спогадами й химерами і полюбити ту роботу, яка мені судилась, стати добрим майстром. Бо хіба ж не ясно було, що якби в цю мить поруч зі мною була Естелла, а не Бідді, то вона довела б мене до розпачу? Я не міг не визнати, що так воно, безперечно, й було б, і сказав сам собі: «Який же ти дурень, Піпе!»

Ми йшли й говорили, говорили, і все, що казала Бідді, здавалося сущою правдою. Бідді ніколи не піддражнювала мене, не вередувала, не мінялася з дня на день; якби вона завдала мені болю, то це їй би самій заболіло, а зовсім би її не врадувало: вона швидше собі заподіяла б рану, аніж мені. Але ж як це виходило, що я просто не міг віддати їй перевагу перед тією, другою?

- Бідді,- сказав я, коли вже ми верталися додому,- я так хотів би, щоб ти змогла мене вирятувати!

- Я теж хотіла б,- сказала й вона.

- Якби я тільки міг закохатися в тебе… Ти нічого не маєш, що я говорю отак просто, як щирій товаришці?

- Та чого б я щось мала,- сказала Бідді.- На мене можеш не зважати.

- Якби я зміг покохати тебе, це було б чудово!

- Але в тому-то й річ, що ти ніколи цього не зможеш,- сказала Бідді.

Того вечора це не здавалось мені таким уже неймовірним, як, скажімо, напередодні. Я пробурмотів, що не зовсім у цьому певний. Але Бідді заявила, що вона таки певна і нема тут про що й розводитись. У глибині душі я був з нею згоден, а проте категоричність Бідді трохи мене різонула.

Поблизу цвинтаря нам треба було перейти дамбу й перелізти через огорожу біля самого шлюзу. Зненацька перед нами чи то зі шлюзу, чи з очерету, чи з твані (що цілком відповідало б його вайлуватій натурі) вихопився Старий Орлік.

- Привіт! - буркнув він.- Куди це ви вдвох мандруєте?

- Куди ж, як не додому?

- Е, тоді щоб мене шпигонуло, якщо я не проведу вас.

Накликати на себе цю кару було у нього улюбленою примовкою. Оскільки я знаю, він не надавав цьому вислову якогось певного значення і вживав його, як і своє вигадане ім'я, просто щоб дражнити людей, щоб їм чулася тут якась невиразна, але страшна погроза. Мені-от малому уявлялося, що якби він надумав шпигонути мене, то зробив би це гострим кривим гачком.

Бідді не хотілося, щоб він нас супроводив, і вона прошепотіла мені:

- Нехай він не йде з нами, я не люблю його!

А що я теж не дуже його любив, то взяв на себе сміливість подякувати йому й сказати, що ми й самі дорогу знаємо. У відповідь на це він зареготав і відстав від нас, хоча оддалеки таки побрів слідом.

Мене зацікавило, чи Бідді не підозрює його у підступному нападі на мою сестру, чого сестра так і не змогла пояснити, і я запитав Бідді, чому вона його не любить.

- Та! - мовила вона й оглянулась через плече на лінькувату постать позаду.- Просто тому… тому, що я, здається, йому подобаюсь.

- А він коли-небудь казав тобі про це? - обурено спитав я.

- Ні,- відповіла Бідді, знов оглядаючись через плече,- він ніколи не казав, але де тільки мене побачить, так і крутиться перед очима.

При всій новизні й незвичності такого способу освідчуватись я не мав сумніву, що витлумачено його правильно. І дуже розізлився, як це сміє Старий Орлік захоплюватися Бідді,- так розізлився, наче він мені самому заподіяв образу.

- Але ж тобі до цього байдуже,- спокійно сказала Бідді.

- Так, Бідді, байдуже, хоч усе-таки це мені не подобається. Я цього не схвалюю.

- Я теж,- сказала Бідді.- А проте тобі до цього байдуже.

- Це правда,- погодився я,- Але мушу сказати, що ти дуже упала б у моїх очах, якби він крутився перед тобою з твоєї згоди.

Після того вечора я почав стежити за Орліком, і тільки-но йому випадала нагода покрутитися перед Бідді, як я виринав поміж ними, щоб позбавити її цього видовища. На той час Орлік став почувати