Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

лісу, та дозволить зав’язати собі очі, то побачить ту, кого кохає... Оскільки його багатство може викликати побоювання щодо чистоти намірів тих, що діють таким способом, пан барон може взяти з собою свого вірного Жоржа. В кареті не буде нікого”. Барон їде туди з Жоржем, нічого йому не кажучи. Обом зав’язують очі і накривають голову покривалом. Барон пізнає гайдука. Через дві години карета, що їхала, як карета Людовика XVIII (нехай господь упокоїть його душу! Цей король добре знався на поліції), зупиняється серед якогось лісу. Барон, якому розв’язують очі, бачить у кареті, що зупинилась поблизу, свою незнайомку, яка — фіть! — і зникає. І карета (з такою ж швидкістю, як у Людовика XVIII) привозить його на міст Нельї, де чекає його власна карета. У руку Жоржеві покладено записочку з такими словами: “Скільки тисячофранкових банкнот дасть пан барон на те, щоб зв’язатись зі своєю незнайомкою?” Жорж передає записочку панові; і барон, не маючи сумніву, що Жорж хоче обдурити його в змові або зі мною або з вами, пане Пейрад, викинув Жоржа за двері. От іще йолоп — цей банкір! Треба було вигнати Жоржа тільки після того, як він “боспаф з незнайомою”.

— Жорж бачив жінку? — сказав Корантен.

— Так, — відповів Контансон.

— Ну! — скрикнув Пейрад. — Яка ж вона?

— О! — відповів Контансон, — він сказав мені тільки одне: справжнє сонце краси!..

— Нас ошукують шахраї, сильніші за нас! — вигукнув Пейрад. — Ці собаки дорогенько продадуть свою жінку баронові.

— Ja, mein Herr![65] — відповів Контансон. — До того ж, узнавши, що ви отримали ляпаса в префектурі, я примусив Жоржа видати себе.

— Я б дуже хотів знати, хто зробив мені капость, — сказав Пейрад, — ми помірялися б пазурами.

— Треба зробитися стоніжками, — сказав Контансон.

— Він має рацію, — сказав Пейрад, — прослизнімо в щілини, щоб слухати, чекати...

— Ми простудіюємо цей варіант, — сказав Корантен, — у цю хвилину мені нема чого робити. Будь розумний, ти, Пейрад! Будемо й далі слухатись префекта...

— Панові де Нюсінжену добре було б пустити кров, — зауважив Контансон, — у нього надто багато тисячофранкових банкнот у венах.

— Адже посаг Лідії був там! — сказав Пейрад на вухо Корантенові.

— Контансон, ану ходімо, нехай татусь поспить... Залишімо Пейрада шукати собі ради! До завтра!

— Пане, — сказав Контансон Корантенові за порогом, — який дивовижний обмін мав зробити старий!.. Га!.. Видати дочку за гроші... Ого! За цим сюжетом можна було б написати чудову п’єсу, ще й повчальну, під назвою “Посаг молодої дівчини”.

— Ах ви, як же ви організовані!.. Які у вас вуха!.. — сказав Корантен Контансонові. — Серйозно, соціальна природа озброює всі види властивостями, потрібними для тих послуг, яких вона чекає від них! Суспільство — це друга природа!

— Те, що ви оце кажете, дуже філософічне, який-небудь професор зробив би з цього цілу систему.

— Будь у курсі всього, — провадив Корантен, усміхаючись і йдучи разом зі шпигуном по вулицях, — що робитиме пан де Нюсінжен з незнайомкою... загалом... без мудрувань...

— Подивимось, чи курять там димарі, — сказав Контансон.

— Така людина, як барон де Нюсінжен, не може досягти щастя інкогніто, — провадив Корантен. — До того ж, для нас люди — це карти, і ми не повинні дозволяти, щоб вони нас розігрували.

— Чорт забери! Це ж все одно, якби засуджений відтяв заради втіхи голову катові, — скрикнув Контансон.

— Ти завжди щось таке скажеш дотепне, — відповів Корантен, і посмішка ледве позначилась зморшками на його обличчі, подібному до гіпсової маски.

Ця справа була вже сама по собі надзвичайно важливою, незалежно від результатів. Якщо не барон видав Пейрада, то хто ж іще був зацікавлений піти до префекта поліції? Для Корантена важливо було взнати, чи не було зрадників серед його агентів. Лягаючи спати, він казав собі те саме, що турбувало й Пейрада:

“Хто ходив скаржитись до префекта? Кому належить ця жінка?”

Таким чином, не знаючи один про одного, Жак Коллен, Пейрад і Корантен, невідомо для себе, наближались один до одного. А нещасна Естер, Нюсінжен, Люсьєн мали потрапити в уже розпочату боротьбу, яка мусила бути жахливою через властиве поліцаям самолюбство.

Завдяки спритності Європи, найгіршу частину шістдесятитисячного боргу, що тяжів над Естер і Люсьєном, було сплачено. Довір’я кредиторів навіть не похитнулося. Люсьєн і його спокусник могли вільно дихати деякий час. Як два переслідувані дикі звірі, що сьорбнули води з болота, вони знов могли далі бігти по краю безодні, вздовж якої сильна людина вела слабку — до шибениці або до щастя.

— Тепер, — сказав Карлос своєму вихованцеві, — ми граємо ва-банк; але карти, на щастя, помічені, а понтери дуже молоді.

Протягом деякого часу Люсьєн, за наказом свого ментора, старанно відвідував пані де Серізі. Справді, треба було відхилити підозру, що Люсьєн має коханку — дівчину на утриманні. До того ж, він черпав сили для забуття у приємності бути коханим, у розвагах світського життя. Слухаючись наказу мадемуазель Клотильди де Гранльє, він бачився з нею тільки в Булонському лісі і на Єлисейських полях.

На другий день після того, як Естер замкнули в будинку сторожа, до неї прийшла ця загадкова й жахлива людина, що була для неї тягарем, і запропонувала їй підписатись під трьома чистими аркушами гербового паперу з таким значущим і катуючим текстом: на першому — “Акцептовано на шістдесят тисяч франків”, на другому — “Акцептовано на сто двадцять тисяч франків”, на третьому — “Акцептовано на сто двадцять тисяч франків”. Разом акцептованих зобов’язань на триста тисяч франків. Проставляючи “дійсно на” ви робите звичайний вексель. Слово “акцептовано” стверджує вексель і примушує сплатити під страхом арешту. Той, хто необережно підпишеться під цим словом, ризикує п’ятьма роками ув’язнення — кара, до якої майже ніколи не засуджує трибунал поправної поліції і яку суд присяжних накладає тільки на злочинців.

Закон про примусову сплату — це залишок варварських часів,