Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

слив і очерет. Я провів там багато часу. Знаю, що мій острів був вісімдесят кроків завдовжки і двадцять завширшки. Я гуляв ним, часом сідаючи на своєму складаному стільчику, і спостерігав за тваринками. Складалося враження, що вони взагалі мене не помічають. Вони рилися в землі й ліпили з глини бані, поєднані коридорами, що скидалися на товсте коріння дерев; зводили вежі, що нагадували термітники або високі димарі. На верхівці майже кожної з них сиділа одна тваринка, виставивши голову і чатуючи на загрозу.

У наступні дні звірятка мене вітали, щойно я з’являвся на острові. Коли я висаджувався з човна, вони збігалися з усіх боків і ставали півколом на пляжі, роздивляючись мене чорними оченятами, після чого вітали мене, виляючи крихітними хвостиками і виконуючи серію дрібних рухів голівками, що нагадували комічні уклони.

Третій день я почав з того, що висипав їм трохи корму, а опісля вперше зіграв на сопілці. Тваринки збіглися до моєї альтанки і зупинилися, побачивши купку зерен і шматочків сушеного м’яса. За мить найсміливіша з них висунула писочок і почала обнюхувати ласощі, аж нарешті схопила сушений плід, який лежав згори, і почала його гризти, присівши на хвостик.

Побачивши це, наступна бистринка вийшла з натовпу, помітно осмілівши. Потім за нею рушила ще одна, а за мить перед моєю альтанкою утворився величезний натовп звірят, які билися, кусалися і перекидалися серед помаранчевих зерен дурри і шматочків м’яса.

Мені ж не цього хотілося.

Зовсім не цього.

Я підніс до губ сопілку і почав грати. Не можу сказати, які сигнали з підсунутих мені Майстром Звірів я грав у ту мить, я просто висловлював, що відчував і думав у той момент. А хотів я, щоб звірятка заспокоїлися, поки не повбивалися. Це тривало якийсь час, аж нарешті бистринки припинили битися і завмерли з піднятими головами, витріщаючись на мене пронизливими оченятами. Деякі досі лежали, сплівшись у вбивчих обіймах, інші завмерли в дивних позах. Я грав ще якийсь час, перш ніж тваринки зрозуміли. Вони підходили по черзі, кожна брала трохи корму в пащу, трохи в лапки, і відходила геть. Це тривало досить довго, поки бистринки не підібрали усього, що я висипав. Аж тут виявилося, що є групка, якій не дісталося нічого. Я висипав ще трохи, щоб жодна бистринка не залишилася голодною, але зрозумів, що всі нагодовані, а деякі підходять до альтанки кілька разів.

Я наказав їм відійти і зайнятися власними справами. Протягом наступних днів я з подивом помітив, що мої бистринки припинили шукати їжу і гратися. Вони навіть закинули свої селища і сторожові вежі і не робили нічого, а лише сиділи навколо моєї альтанки, чекаючи, поки я кину їм трохи корму. Коли я їх відганяв, вони ховалися в траві і серед кущів, стежачи за кожним моїм рухом і чекаючи, поки я дам їм трохи їжі.

За кілька днів їхнє хутро звалялося, молодняк схуд і тулився до мамок, витріщаючи на мене бісерні оченята, але вони явно не мали наміру шукати комах або корінці на пляжах і в траві, як раніше, так ніби зовсім забули, як це робиться. Видовище було жахливим, і моє серце краялось, коли я на це дивився, однак більше не давав їм ані зернинки.

Тоді мене осяяла думка: те, що завжди здавалося найпростішою річчю на землі, яку повинен робити хороший володар — удосталь забезпечувати підданих їжею, — не працює так, як треба. Я зовсім не хотів, щоб мої бистринки перетворилися на безнадійно залежних від вмісту мого кошика. І я не розумів, чому так сталося. Думав, що, можливо, моя їжа припала їм до смаку так сильно, що тепер вони не хочуть нічого іншого. Однак одного дня кілька тваринок померли з голоду. Бистринки притягнули їхні тіла під саму альтанку і поклали на піску, немов намагаючись викликати у мене докори сумління. Дивлячись на бідних створінь, що лежали нерухомо, ніби жовті порожні мішечки, я відчув, як сльози на вертаються на очі, але не потягнувся до кришки кошика. Замість цього я взяв флейту і заграв їм про голод і сумну долю вмираючої з голоду бистринки, а відразу після цього про достаток їжі, що ховається на пляжах і в траві. Це дало небагато. Лише кілька звірят покинули мовчазну групку, яка очікувала мого дарунка, і почали щось шукати в траві. Я грав далі і додав ноти, що розповідали про гордість вільної бистринки, що сама вміє дбати про себе і про молодь, яка не залежить ні від чиєї ласки. Потім я потайки зачерпнув з кошика жменю ласощів і відійшов до найближчого піщаного берега, де розкидав їжу і закопав у піску, після чого повернувся і продовжив грати ту ж мелодію.

Я грав і грав, ковтаючи сльози, а коли горло моє зовсім пересохло, а пальці заболіли, я побачив, що це потроху починає приносити результат. Деякі звірятка почали повертатися на луки і пляжі, щоб викопати із землі комах і витягнути з води молюсків. Зрештою, залишилося тільки кілька тваринок, а коли я припинив грати, через деякий час пішли і вони.

Потім я сидів і розмірковував, що робити далі. Зрозумів, що за допомогою сопілки і кошика я можу не тільки ними керувати, але й убивати. Три звірятка, що лежали перед моєю альтанкою, загинули не лише через якісь свої риси. Насправді їх убила моя дурість.

З цього часу я грав набагато обережніше. Здавалося, життя тваринок підкорилось природним ритмам, тож я боявся їх збити. Однак вони дуже піддавалися впливу моєї музики. Помалу мої накази почали їх змінювати.

Змінилася форма селищ. Досі це були куполоподібні курганчики з утрамбованої глини, з’єднані тунелями і перекритими кроквами коридорами, над якими височіли сторожові башти, але я вирішив, що їх треба будувати концентричними колами, з променеподібним розташуванням коридорів і нір, щоб звіряткам простіше було заходити і виходити. Посередині ж я наказав звести більшу баню з двома рівнями. На верхньому я наказав зробити склад запасів харчування, а нижня яма, досить велика, мала вміщати всіх звіряток і стати для них