Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

— Вона покаже, якого майбутнього ти хочеш, — сказав Чаґхань.

Але Жинь не розуміла, як це спрацює з нею, якщо її найбільших бажань у майбутньому не існує. Всі лишилися в минулому. Вона хотіла повернути минулі п’ять років. Хотіла лінивих днів навчання в Академії. Хотіла мрійливо тинятися в Дзяновому саду, хотіла літніх канікул у маєтку Кітая, хотіла, хотіла…

Вона знов опинилася на пісках острова Спір, тріпотливого, прекрасного, пишного й живого, яким ніколи його не бачила. І там був Алтань, здоровий, цілий, він усміхався їй так, як ніколи.

— Привіт, — сказав він. — Ти готова повернутися додому?

— Убий його, — стривожено сказав Чаґхань.

Але хіба вона вже його не вбила? У Кхурдалайні вона билася з істотою з Алтаневим обличчям — і тоді його вбила. А потім на дослідній базі лишила його йти хвилерізом, дозволила пожертвувати собою, щоб урятувати її.

Вона вже вбивала Алтаня, знов і знов, а він усе повертався.

Як вона може нашкодити йому тепер? Він такий щасливий. Такий вільний від болю. Тепер вона знала про нього набагато більше, знала, що він страждав, і не могла торкнутися. Не так.

Алтань підійшов ближче.

— Що ти тут робиш? Ходи зі мною.

Вона понад усе хотіла піти з ним. Навіть не знала, куди він її поведе, лише те, що там буде він. Забуття. Якийсь темний рай.

Алтань простягнув їй руку.

— Ходімо.

Жинь опанувала себе.

— Зупини це, — спромоглася промовити вона. — Чаґханю, я не можу… зупини це… забери мене назад…

— Та ти жартуєш? — сказав Чаґхань. — Невже тобі й це не до снаги?

Алтань обхопив її пальці.

— Ходімо.

— Зупини.

Жинь не знала, що саме зробила, але побачила вибух енергії, побачила, як Печатка викривилася й вигнулася навколо Чаґханя, немов хижак, що підкрався до нової цікавої здобичі, а потім побачила, як він роззявив рота в беззвучному крику болю.

Вони вже були не на Спірі.

Вони були десь, де вона ще ніколи не бувала.

Вони стояли високо на горі, де холодно й темно. У камені — ряди печер, і всі вони сяяли зсередини полум’ям свічок. А на краю пліч-о-пліч сиділи двоє хлопців: один чорнявий, другий білявий.

У цьому спогаді вона була стороння, але щойно підійшла ближче, огляд змінився і вона вже була не спостерігачкою, а учасницею. Вона бачила Алтаневе обличчя зблизька й зрозуміла, що дивиться на нього так, як колись дивився Чаґхань.

Алтаневе обличчя було зовсім близько. Вона могла розгледіти його до останньої страшної і прекрасної риси: шрам на правій щоці, неохайно зв’язане волосся, потемнілі повіки навколо багряних очей.

Алтань був огидним. Алтань був прекрасним. І зазирнувши в його очі, вона збагнула, що почуття, яке наринуло на неї, — то не кохання, то абсолютний паралітичний страх. Жах метелика, якого манить вогонь.

Жинь і не уявляла, що можна так почуватися. Це почуття було таким знайомим, що вона мало не заплакала.

— Я міг тебе вбити, — сказав Алтань, пробурмотівши смертний вирок, немов серенаду.

Коли Жинь у тілі Чаґханя спробувала відштовхнути його, Алтань притиснувся сильніше.

— Міг, — сказав Чаґхань, і це був такий знайомий голос, сором’язливий, рівний. Її завжди зачудовувало, як Чаґхань уміє так буденно розмовляти з Алтанем. Але Чаґхань не жартував, усвідомила вона, він наляканий. Щоразу поруч із Алтанем він боявся. — І що?

Алтань зімкнув пальці навколо Чаґханевої долоні. Надто гаряче, надто нищівно, спроба людського контакту з абсолютною зневагою до об’єкта.

Він ковзнув вустами по вуху Чаґханя. Жинь мимовільно здригнулася, їй здалося, що він її вкусить, переміститься нижче до шиї й розірве артерію.

Жинь збагнула, що Чаґхань часто відчував цей страх.

Збагнула, що, ймовірно, Чаґханю він навіть подобався.

— Не треба, — сказав Чаґхань.

Вона не слухала, вона хотіла лишитися в цьому видінні, нею заволоділо якесь нездорове бажання бачити, чим усе завершиться.

— Досить!

На них накотила хвиля темряви, а коли Жинь розплющила очі, то знову була в лазареті, розвалившись на ліжку. Чаґхань сидів просто на підлозі, з широко розплющеними очима й порожнім виразом на обличчі.

Вона схопила його за комір.

— Що це було?

Чаґхань ворухнувся, отямившись. На його обличчі проступило щось схоже на презирство.

— Чому б тобі не запитати про це себе?

— Ти лицемір! — сказала вона. — Ти так само одержимий ним…

— Ти впевнена, що це була не ти?

— Не бреши мені! — крикнула Жинь. — Я знаю, що бачила, знаю, що ви робили. Не сумніваюся, ти хотів дістатися мого розуму, лише щоб побачити його з іншого боку…

Чаґхань відсахнувся.

Жинь цього не чекала. Він здавався таким малим. Таким уразливим.

Але чомусь це лише дужче її розлютило.

Вона стиснула його комір сильніше.

— Він мертвий. Ясно? Невже це ніяк не вкладеться в твоїй тупій довбешці?

— Жинь…

— Він помер, його не стало, і ми не можемо його повернути. І, можливо, він любив тебе, можливо, любив мене, але це вже ні чорта не має значення! Його не стало.

Жинь здалося, що тієї миті він її вдарить.

Але він просто нахилився вперед, зігнувся й затулив обличчя долонями. Коли заговорив знову, здавалося, немовби він ось-ось розплачеться.

— Я думав, що вдасться його спіймати.

— Що?

— Іноді перед тим, як відлетіти, мертві затримуються, — прошепотів він. — А надто твій рід. Гнів підживлюється образою, а мертві існують в обрáзі. Я думав, що він досі десь там, дрейфує між світами, але за кожної спроби я діставав лише уривки спогадів, з плином часу вже не можу пригадати прекрасні моменти, тож подумав, що, можливо, з отрутою…

— Ти не знаєш, як мене вилікувати, правда? — запитала вона. — І ніколи не знав.

Чаґхань не відповів.

Жинь відпустила комір.

— Геть.

Чаґхань склав сумку й вийшов, не промовивши ані слова. Жинь уже майже озвалася до нього, але не змогла придумати, що сказати до того, як він грюкне дверима.

Коли Чаґхань пішов, Жинь стала кричати в коридор, щоб привернути увагу лікаря. Жинь лаяла його доти, доки не отримала подвійної дози снодійного. Проковтнула двома великими ковтками, залізла на ліжко і провалилася в глибочезний сон — уперше за довгий час.

Коли вона прокинулася, лікар відмовився давати їй снодійне протягом наступних шести годин. З кепськими передчуттями вона очікувала візиту Дзіньджі, Неджі чи й самого Вейсжі. Вона не знала, чого їй чекати, знала лише, що нічого доброго. Кому потрібна спірлійка, не здатна прикликати вогонь?

Але до неї прийшов лише капітан Ежидень. Він повідомив, що Жинь продовжуватиме виконувати свої обов’язки так, як і тоді, коли мала повний контроль над своїми вміннями. Вона досі була козирем Вейсжі, його таємною зброєю, мала стояти на його боці, навіть лише як фізіологічна зброя.

Капітан не висловив розчарування Вейсжі. Але це було й не потрібно. Відсутність Вейсжі свідчила про це більше, ніж будь-що.

Жинь ковтнула ще дозу снодійного. До того часу, як вона знову прокинулася, сонце вже сіло. Їй