Читати книгу - "Ліс таємниць"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ 22
Тигрокіготь пішов попереду. Тож поки Вогнесерд із Попелапкою дісталися до табору з кошенятами Срібнострумки, весь Клан уже знав, що трапилось. Вояки й новаки мовчки спостерігали за ними. Вогнесерд нюхом відчував шок і недовіру до того, що відбувається.
Синьозірка стояла біля входу до ясел, ніби чекаючи на них. Вогнесерд був готовий до того, що ось провідниця зараз накаже їм повертатися й відмовиться дбати про кошенят з іншого Клану, але вона просто тихенько нявкнула:
— Заходьте.
У гущавині ожинового куща панували півморок і тиша. Ряболиця лежала біля своїх кошенят, разом із ними скидаючись на купину сірого і піщано-рудого хутра, серед якої, наче клапоть снігу, виділялася біла шубка Хмарка. Поруч із нею, у гніздечку, встеленому пташиним пухом, на боці лежала Злотоквітка, годуючи малюків. Один із них був блідо-рудим, як і мама, інший же — темний і смугастий.
— Злотоквітко, — промурмотіла Синьозірка. — Хочу тебе дещо спитати. Ти зможеш вигодувати ще двох? Їхня мама щойно померла.
Злотоквітка підвела голову, але її збентежений погляд одразу пом’якшав, коли вона побачила двох безпорадних пухнастиків у Вогнесерда і Попелапки. Вони ледве вовтузились, тоненько й тихенько нявкаючи від страху та голоду.
— Я думаю… — почала Злотоквітка.
— Чекай, — перебила її Крапохвістка, яка ввійшла до ясел услід за Вогнесердом. — Перш ніж ти відповіси, Злотоквітко, запитай Синьозірку, чиї це кошенята.
Вогнесерд раптом розхвилювався. Хоч Крапохвістка і була чудовою матір’ю, але норов мала крутий. Стара кицька, здається, зовсім не сприймала кошенят, які не належали до жодного Клану.
— Я все одно планувала сказати, — спокійно відповіла Синьозірка. — Злотоквітко, це кошенята Сіросмуга. Їхньою мамою була Срібнострумка — Річкова королева.
Очі Злотоквітки зачудовано зблиснули, а Ряболиця, прокинувшись від дрімоти, нашорошила вушка.
— Сіросмуг же, певно, вислизав на побачення з нею, — прошипіла Крапохвістка. — Хіба справді відданий кіт учинив би так? Вони обоє зрадили свої Клани. У цих кошенятах тече лиха кров.
— Маячня, — відрізала Синьозірка, а шерсть на її загривку наїжачилась. Вогнесерд здригнувся — нечасто він бачив провідницю настільки лютою. — Що б ми там не думали про Сіросмуга і Срібнострумку, кошенята невинні. Ти візьмеш їх, Злотоквітко? Без мами вони помруть.
Злотоквітка спершу завагалася, але гучно зітхнула:
— Ну і як я можу відмовити? У мене вдосталь молока.
Крапохвістка несхвально форкнула і демонстративно відвернулася, коли Вогнесерд і Попелапка акуратно поклали кошенят у гніздечко Злотоквітки. Блідо-руда королева вигнулася, щоб спрямувати малечу до свого живота. Вискотіння миттю стихло, коли вони припали до тепла її тіла і знайшли молоко.
— Дякую, Злотоквітко, — муркнула Синьозірка.
Вогнесерд побачив, що провідниця дивиться на малюків із якоюсь тугою. Чи не тужить вона за власними втраченими кошенятами? Вогнесерд знову почав думати про те, що ж насправді з ними трапилося. Чи можуть це бути Мрячконіжка і Каменешуб, які живуть у Річковому Клані?
Його думки перебила Попелапка, яка повернулася і різко вийшла з кубла. Вояк вийшов за нею і побачив, що кицька лягла на землю, опустивши голову на передні лапи.
— У чому справа? — запитав він.
— Срібнострумка померла, — Вогнесерд заледве розібрав її приглушену відповідь. — Я дозволила їй померти.
— Неправда!
Попелапка кліпнула і глянула на нього. Її очі були сповнені горем.
— Я ж маю бути медикицькою. Я ж маю рятувати життя.
— Ти врятувала двох кошенят, — нагадав Вогнесерд, присуваючись ближче і притуляючись до неї щокою.
— Але не врятувала Срібнострумку.
Вогнесерд безмежно співчував їй. Він розумів Попелапку й хотів запевнити, що їй нема за що винуватити себе, але не міг дібрати слів. Почуваючись геть непотрібним і безпорадним, вояк просто заходився лагідно її вилизувати.
— Що тут відбувається?
Підвівши голову, Вогнесерд побачив Жовтоіклу. Медикицька височіла над ними з виразом безмежного збентеження на сірому обличчі.
— Що це я щойно таке почула про Сіросмуга і якусь Річкову королеву?
Попелапка, здається, навіть не помітила її. Довелося пояснити Вогнесерду.
— Попелапка була неймовірна, — сказав він старенькій медикиці. — Без неї ці кошенята також померли б.
Жовтоікла кивнула.
— Я бачила Тигрокігтя, — кинула вона. — Орлякошуб вів мене до Сонячних Скель, коли це назустріч — воєвода. Як же він лютився через тих кошенят! Але не на тебе злився Тигрокіготь, Попелапко, — додала Жовтоікла. — Він знав, що ти виконувала обов’язок, як і будь-яка медикиця.
Аж тепер Попелапка підвела голову.
— Та не бути мені медикицею, — гірко мовила вона. — Користі з мене? Я дозволила Срібнострумці померти.
— Що? — люто пирхнула Жовтоікла, вигинаючи своє кощаве сіре тіло. — Це найбільша дурниця, яку мені доводилося чути.
— Жовтоікло… — Вогнесерд хотів попросити її трохи притихнути, але вона на нього навіть не глянула.
— Ти зробила все можливе, Попелапко, — гаркнула медикиця. — І ніхто не зробив би більше.
— Але я зробила замало, — байдуже зауважила Попелапка. — Якби ти була там, ти б її врятувала.
— Овва? Це тобі Зореклан розповів чи хто? Попелапко, іноді коти помирають, і ніхто з цим нічого не вдіє, — вона хрипко нявкнула, наполовину сміючись, наполовину сварячись. — Навіть я.
— Але я її втратила, Жовтоікло.
— Я знаю. І це важкий урок, — тепер у її голосі чулося якесь грубувате співчуття. — Але і я раніше втрачала котів. Кожна медикиця в цьому світі втрачала. Тобі треба з цим жити. Треба йти далі.
Вона штурхнула Попелапку своєю пошрамованою в битвах мордою. Тоді ще і ще, аж доки новачка не звелась на нетверді лапи.
— Ходімо, — пронявчала Жовтоікла. — Ще багато роботи. Дрібновух знову нарікає на біль у суглобах.
Стара кицька повела Попелапку до свого кубла, але дорогою ще озирнулась на Вогнесерда.
— Не переймайся, — сказала вона йому. — З нею все буде добре.
Вогнесерд мовчки дивився, як дві киці йдуть галявиною, аж поки вони не зникли в кублі Жовтоіклої.
— Можеш повірити Жовтоіклій, — вояк озирнувся на звук тихого муркотіння. То була Синьозірка. — Вона допоможе Попелапці впоратися з цим.
Провідниця сиділа біля самого виходу з ясел, обгорнувши лапки хвостом. Незважаючи на сум’яття, що виникло після смерті Срібнострумки і викриття заборонених стосунків Сіросмуга, вона виглядала цілком спокійною.
— Синьозірко, — несміливо нявкнув Вогнесерд. — А що тепер буде із Сіросмугом? Його покарають?
Синьозірка замислилась.
— Я поки що не можу сказати, Вогнесерде, — врешті визнала вона. — Я маю обговорити це з Тигрокігтем та іншими вояками.
— Сіросмуг не міг нічого вдіяти, — став на захист друга Вогнесерд.
— Не міг нічого вдіяти, коли зраджував свій Клан і порушував вояцький правильник, щоб зустрітися зі Срібнострумкою? — очі Синьозірки спалахнули, але голос був не такий лютий, як можна було б очікувати. — Я тобі пообіцяю дещо, — додала вона. — Я нічого не робитиму, поки не мине перший шок. Це все треба обережно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ліс таємниць», після закриття браузера.