Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Раптом мені спало на думку перевірити ще й адресу Тео Бертона. Результати пошуку на мапі показали, що він також жив за декілька кілометрів, якщо їхати на авто, але навпростець, здається, було значно ближче. Я перемкнула режим огляду на «Супутник» і побачила, що ми набагато ближче одне від одного, ніж «порахувала» сторінка з картами. Він теж мешкав поблизу озера, але з іншого боку, там, де активно зводилися нові будинки. За декілька кварталів від «Озерної таверни», куди Кайл хотів пройтися від мене пішки. Якщо не їхати дорогами, ми були майже сусідами. І цілком могли б зустрітися в лісі, якщо вийти трохи далі за межі своїх присадибних ділянок.

Я дістала з шухляди під замком його малюнок із озером, уявила, як хлопець тишком присів навпочіпки і спостерігає.

Цікаво, чи бачив Тео ту жінку зі свого заднього вікна? А може, він став свідком тієї сцени, коли ходив на побачення з дівчиною, на зустріч із друзями – що ще роблять на дозвіллі місцеві діти серед ночі? Чи бачив він напад на Бетані Джарвіц, фатальний удар, кров, що пролилася на землю? Чи, можливо, випадково натрапив на те місце й побачив наслідки злочину? Або ж це лише витвір його уяви – просто знав, де її знайшли, і залишив мені малюнок? Може, просто хлопця приваблюють моторошні речі, пов’язані зі смертю?

Поки учні ще не з’явилися, я вирішила зателефонувати Кайлу на мобільний номер.

– Донован, – відповів він.

– Привіт, це Лія. Можеш мені сказати, хто був тим джерелом інформації й нібито бачив Девіса Кобба біля озера разом із Бетані Джарвіц? Хто цей свідок?

Якусь мить Кайл мовчав, а тоді стишив голос.

– Ліє, зараз не можу. – Він відповів надто офіційним, надто холодним тоном. Відчувалося, ніби між нами суттєво збільшилася дистанція.

– Добре, – повільно промовила я, впізнавши стримані нотки в його голосі. – То мені зателефонувати пізніше?

– Ліє, – сказав він із докором, ніби я не хочу його зрозуміти.

Але я справді не розуміла. Різкої зміни в його ставленні, надто після тієї ночі в мотелі – згадуючи, як він тоді вимовляв моє ім’я, як дивився на мене.

– Що?! – відрізала я після затяжної мовчанки.

Щось він не договорював. Щось приховував від мене.

Кайл важко зітхнув.

– Слухай, я до тебе заскочу десь коло четвертої, добре? Будеш удома?

– Так, – відповіла я.

Кайл поклав слухавку, до класу заходили учні, а я почувалася безпорадною та розгубленою.

Четвертої пари уроків у мене не було, тож, якщо чкурнути, я ще встигала дорогою додому заїхати до магазину будівельних матеріалів. Я сподівалася, що колегам байдуже або ж ніхто не помітить. Я усвідомлювала, що вже вичерпала весь кредит довіри та доброї волі Мітча, проте таки вирішила втекти раніше. Замкнула за собою клас і через бічні двері тишком вислизнула зі школи.

Повернулася додому з болторізом і про всяк випадок із новим замком. Глянула на годинник – до появи Кайла залишалося ще пів години. Часу обмаль.

Одразу полізла під ґанок, у темний закуток у глибині, тепер уже без страху, що там на мене хтось чи щось чатує. Навпаки – пропадала з цікавості.

Просунула гострий зуб болторіза в дужку замка й перекусила її, щосили стиснувши довгі ручки. Відчепила зламаний замок і відчинила дверцята – низенькі, збиті з грубої дошки, завбільшки приблизно як вхід до собачої будки чи дитячого будиночка. Я проповзла всередину, майже в суцільну темряву, за винятком кількох смужок запиленого світла в кінці. Виглядало на те, що підвал займав увесь простір під будинком. Я обвела його променем ліхтарика. Угорі під підлогою тягнулися труби, вода, каналізація, вентиляція, утеплювач. Земля була холодна, але накрита цупкою цератою. Пахло вогким ґрунтом та порохнею.

Я посвітила ліхтариком на всі боки, звернула увагу на світло, що просочувалося крізь вентиляційні отвори вздовж задньої стіни будинку, і зрозуміла, що дверцята встановили ще до того, як до будинку прибудували ґанки.

Отже, тут нічого немає. Нічого надзвичайного. Замок, імовірно, вчепили на дверцята власники, щоб ніхто не пхав сюди носа. Щоб не лазили тварини. Час повертатися нагору, відмити бруд з-під нігтів, готуватися до візиту Кайла.

Але коли я розвернулася до виходу, промінь ліхтарика натрапив у кутку на якусь коробку. Світло блиснуло від поверхні старого металізованого скотчу, порізаного в декількох місцях. Я впізнала власний почерк, чорний маркер – збоку на коробці великими охайними літерами було написано: ЕММІ.

Я провела рукою по розтріпаних краях і зацвілих кутиках.

Не забирай нічого з собою, коли їдеш. У цьому вся штука. Так казала Еммі, збираючи речі в нашій квартирі в напівпідвальному приміщенні, коли вирішила полишити штат, країну, мене. Інакше важко рухатися далі. Ти – чистий аркуш. Хто завгодно. Взагалі ніхто.

«А я б так змогла?» – запитувала тоді я себе – тоді, коли здавалося, що життя безнадійно полетіло шкереберть. «Ні», – подумала я. Навіть тоді.

Але цього разу я була сміливіша. Більше схожа на Еммі. І ті слова тепер сприймалися як мелодія.

Ти – чистий аркуш. Хто завгодно. Взагалі ніхто. І я таки поїхала за нею сюди, щоб розпочати з чистого аркуша, прихопивши з собою зовсім трохи речей.

Та коробка за вісім років тричі переїжджала зі мною з квартири на квартиру. Тієї ночі, коли я сказала, що вона досі зі мною, Еммі розреготалася.

Наші язики запліталися. Пляшка горілки спорожніла, і ми пили зі склянок вино. Еммі немов висмикнула ту думку з повітря й озвучила: «Гей, а ти справді зберегла коробку? Ту, що я залишила перед від’їздом?».

Зберегла, ясна річ, зберегла. Буцімто чекала на Еммі всі ті роки. А вона буцімто завжди знала, що я чекатиму.

У Бостоні над холодильником була важкодоступна шафка – туди складали речі, які рідко використовували. Серед іншого там була коробка з моїми старими щоденниками та сімейними фотографіями. А за нею – коробка Еммі. Щоб дістати її, я вилізла на високий барний стілець. Довелося спершу вийняти звідти решту речей.

Побачивши її, Еммі засміялася й поклала на підлогу, зверху на свою куртку, поруч із черевиками. Більше я про коробку не згадувала.

Еммі