Читати книгу - "Вогонь і крига"

Морозошубка витягнула шию і лагідно торкнулася мордочкою щоки Ряболицьої.

— Я знаю, що він не замінить твого сина, — прошепотіла вона. — Але йому потрібні твої тепло і турбота.

Вогнесерд нетерпляче чекав. Кошеня пищало все гучніше. Воно відчувало запах молока Ряболицьої і сліпо тягнулося до її м’якого живота. А потім стало протискатися поміж двох інших кошенят королеви. Ряболиця мовчки дивилася на чуже маля, що торувало собі дорогу, йдучи на запах молока. Вона, не опираючись, спостерігала, як кошеня вчепилося в її живіт і почало смоктати. Вогнесерд полегшено і вдячно зітхнув. Ряболиця тепло глянула на чужого малюка, а біле кошеня замуркотіло у відповідь, намагаючись обхопити її пухкий живіт своїми маленькими лапками.

Морозошубка кивнула.

— Дякую, Ряболиця. Я можу сказати Синьозірці, що ти подбаєш про кошеня?

— Так, — тихенько відповіла Ряболиця, не відводячи очей від білого пухнастика. Передньою лапою вона підсунула його ближче до свого живота.

Вогнесерд замуркотів і, витягнувши голову, торкнувся носом її плеча.

— Дякую. Обіцяю, я щодня приноситиму тобі свіжину.

— Я піду розповім Синьозірці, — нявкнула Морозошубка.

Вогнесерд глянув на білу королеву, розчулений її добротою.

— Дякую, — тільки й нявкнув він.

— Жодне кошеня не має голодувати, хай воно народжене у Клані чи ні, — Морозошубка повернулася і пішла геть.

— Можеш іти, — пробурмотіла Ряболиця Вогнесердові. — Зі мною твоє кошеня в безпеці.

Вояк кивнув і вийшов услід за Морозошубкою під дощ. Подумав спершу повернутися до кубла, але знав, що не знайде собі місця, поки не почує рішення Синьозірки.

Поки він намотував кола галявиною, його хутро позбивалося у мокрі ковтуни. Вогнесерд побачив, як Морозошубка винирнула з кубла Синьозірки і поквапилася назад до ясел.

Верболоза уже зібралася вирушати з вечірнім патрулем, коли Синьозірка нарешті вийшла з кубла. Вогнесерд спинився, а його серце забилося так швидко, що він ледве тримався на лапах. Синьозірка вистрибнула на Високий Камінь і виголосила знайомий клич:

— Нехай усі коти, здатні спіймати собі здобич, зберуться під Високим Каменем.

Патрульні повернули від виходу з табору до каменя. Інші коти почали вилазити зі своїх гніздечок, ремствуючи на дощ. Тигрокіготь, насупившись, також вистрибнув на Високий Камінь і став поруч із Синьозіркою.

«Вони відішлють його назад», — подумав Вогнесерд. Нараз йому стало важко дихати. Усе чорніші й чорніші думки зринали у його голові: «А якщо Синьозірка попросить Тигрокігтя покинути кошеня в лісі? Воно ж не виживе. Ох, Зореклане, що ж я скажу Принцесі?»

Коли всі коти повсідалися, Синьозірка заговорила:

— Коти Громового Клану, жоден із вас не буде заперечувати — нам потрібні вояки. Ми вже втратили одне кошеня через зелений кашлюк, а до новолисту ще далеко. Попелапка жахливо покалічилася, їй ніколи не бути вояком. Як зауважив Сіросмуг…

Вогнесерд почув шепіт Порохолапа:

— Сіросмуг і сам поволі стає кицюнею!

Вогнесерд повернув голову, але застережливе шипіння одного зі старійшин змусило Порохолапа замовкнути.

— Як зауважив Сіросмуг, — повторила Синьозірка, — у цьому кошеняті тече кров Вогнесерда. І, найімовірніше, воно стане чудовим вояком.

Деякі коти зиркнули на Вогнесерда, який сам заледве почув комплімент. У його грудях знову спалахнула надія.

Синьозірка на мить замовкла, розглядаючи котів перед собою.

— Я вирішила прийняти це кошеня до Клану, — оголосила вона.

Ніхто ані пискнув. Вогнесерда розривало бажання гучно закричати свою подяку Зоряному Кланові, але й він прикусив язика. Однак уперше від сонцепіку дозволив собі полегшено перевести подих. Його рідня стане частиною Громового Клану!

— Ряболиця запропонувала виховати його, — продовжувала Синьозірка, — тож на Вогнесерда покладається обов’язок забезпечувати її всім необхідним.

Провідниця глянула в очі Вогнесердові, але він не міг збагнути, що в неї на думці.

— Нарешті, кошеняті потрібне ім’я. Його зватимуть Хмарко.

— А буде церемонія назовництва? — з юрби гукнула Мишошубка.

Вогнесерд нетерпляче втупився у Високий Камінь. Чи нададуть дитині Принцеси той привілей, що й усім, і навіть йому, коли Клан прийняв його?

Синьозірка холодно глянула на Мишошубку і відповіла:

— Ні.

Розділ 22

Дні до наступної повні для Вогнесерда тяглися черепашачим кроком. Здавалося, цілі віки минули від останнього Зборища. Майже весь час дощові хмари затуляли місяць, тож Клани трималися подалі від Чотиридерева. Один Громовий патруль за іншим розповідав про запахи вояків Річкового Клану на Сонячних Скелях та нові запахи Тіньового Клану біля Совиного Дерева.

Увесь час, вільний від мисливства і патрулювання, Вогнесерд порівну розділяв поміж Хмарком, Попелапкою і Орляколапом. Незважаючи на те, що Сіросмуг поновив свої тренування з Орляколапом, Вогнесерд час від часу помічав, як малий тиняється без діла, бо його наставник десь запропастився.

— Полює, — це все, що казав Орляколап, коли Вогнесерд починав його розпитувати про Сіросмуга.

— А ти чому з ним не пішов? — нявкав Вогнесерд.

— Він сказав, що піду завтра.

Вогнесерда уже дістала впертість Сіросмуга, але цього разу він вирішив не перейматися цим і вже відмовився від свого наміру урезонити друга. Вони майже не розмовляли, відколи у таборі з’явився Хмарко. Але Вогнесерд користався кожною нагодою тренувати Орляколапа, коли його друг зникав, просто щоб забрати новака з-перед очей усіх інших. Вогнесерд знав, що Тигрокіготь не поведеться на такі відповіді Орляколапа.

Нарешті на безхмарне небо виринув повний місяць. Вогнесерд рано повернувся з полювання. Він проминув повалений дуб — тепер порожній, відколи кошенята одужали. Вояк кинув свою здобич на загальну купу і попрямував до кубла Жовтоіклої, щоб навідати Попелапку. Навіть загроза зеленого кашлюку вже відступила. Лише Попелапка і досі зоставалася з медикицькою.

Коли Вогнесерд увійшов до тунелю, то помітив на галявині маленьку сіру кицю. Вона допомагала Жовтоіклій змішувати трави. Вогнесерд здригнувся, побачивши, як важко шкульгає Попелапка, бредучи до розколотої скелі з повним ротом листя.

— Вогнесерде! — Попелапка виплюнула трави і повернулася, щоб привітати його. — Я тільки щойно відчула твій запах через оці огидні штуки!

— Ці огидні штуки зцілили твою ногу! — прогарчала Жовтоікла.

— То треба було давати мені більше, — відрубала Попелапка, але Вогнесерд із радістю побачив бешкетний вогник в її очах.

— Поглянь на це! — вона повернулася своєю викривленою задньою лапою. — Я заледве дотягуюсь, аби її помити.

— Мабуть, варто дати тобі ще кілька вправ на розтяжку, — нявкнула Жовтоікла.

— Красно дякую! — швидко відповіла Попелапка. — Це ж боляче!

— Так і має бути! Отже, зв’язки працюють, — стара медикицька повернулася до Вогнесерда. — Можливо, тобі краще вдасться її переконати. Я йду до лісу, накопаю трохи живокосту.

— Спробую, — пообіцяв Вогнесерд, пропускаючи Жовтоіклу.

— Ти побачиш, коли вона робитиме все добре, — кинула через плече медикицька, — бо вона скаржитиметься!

Попелапка пришкандибала до