Читати книгу - "Якщо кров тече"

Лестер Голт, може, пішов додому й тепер дивиться цей випуск у піжамі та човганцях, але Чет Ондовскі не відпочиває. Чистий тобі зайчик-енерджайзер, і Голлі розуміє його. Це, певно, найбільша подія, яку він висвітлюватиме у своїй кар’єрі, і він розповідав про неї майже від самого початку, тож намагається дізнатися скільки можливо. Він досі в піджаку, в якому могло бути нормально, коли він прибув на місце, але тепер температура впала. Голлі бачить його видихи й переконана, що він тремтить.

«Хто-небудь, дайте йому щось тепліше, заради неба, — думає Голлі. — Якусь куртку або светр».

Піджак після цього доведеться викинути. Він забруднений цегляним пилом і в кількох місцях розі­рваний — на рукаві й коло кишені. Рука, що тримає мікрофон, також забруднена цегляним пилом і чимось іще. Кров’ю? Голлі здається, що так. І на щоці трохи розмазано, то теж кров.

— Чете? — питає безтілесний голос Андреа Мітчелл. — Ти там?

Рука, що не тримає мікрофон, підіймається до вуха, і Голлі бачить у нього на двох пальцях пластирі.

— Так, я тут. — Він дивиться в камеру. — Це Чет Ондовскі з місця вибуху в середній школі імені Альберта Макріді в Пайнборо, що в Пенсильванії. Цю зазвичай мирну школу похитнуло вибухом неймовірної сили скоро по другій годині цього дня…

На розділеному екрані з’являється Андреа Мітчелл.

— Чете, як повідомляють джерела в Міністерстві національної безпеки, вибух стався о другій дев’ятна­дцять. Не знаю, як компетентні органи можуть визначити такий точний час, але виходить, що таки можуть.

— Так, — каже Чет. Він здається трохи розгубленим, і Голлі думає, як сильно він мав утомитися. І чи зможе він сьогодні заснути? Їй здається, що ні. — Так, це схоже на правду. Андреа, як ти бачиш, пошук жертв наразі закінчується, але процес збирання матеріальних доказів тільки починається. До світанку тут з’явиться ще більше спеціалістів, і…

— Даруй, Чете, але ти й сам узяв участь у пошуках, правда?

— Так, Андреа, ми всі допомагали. Жителі містечка, частина з них — батьки. Також Елісон Ґрір і Тім Вічкік із KDKA, Донна Форбс із WPCW, Білл Ларсон із…

— Так, але ми чули, Чете, що ти власноруч витягнув з-під завалів двох дітей.

Він не намагається вдавати скромність і досаду від розкриття. Голлі додає йому за це очок. Він витримує репортажний стиль.

— Правильно, Андреа. Я почув, як стогнав один з них, і побачив іншу. Хлопчик і дівчинка. Я знаю ім’я хлопчика, Норман Фредерікс. Дівчинка… — Він облизує губи. Мікрофон у руці тремтить, і Голлі думає, що не від холоду. — Дів­чинка була в поганому стані. Вона… вона кликала матір.

Андреа Мітчелл приголомшена.

— Чете, це жахливо.

Саме так. Надто жахливо для Голлі. Вона підбирає пульт, щоб вирубити телевізор, бо вже отримала суттєві факти, і то більше, ніж може якось використати, — а тоді вагається. Дивиться на надірвану кишеню. Можливо, пошкоджену, коли Ондовскі шукав жертв, але якщо він єврей, то міг порвати її навмисне. Це могла бути керія, поривання вбрання після чиєїсь смерті й символічне оголення пораненого серця. Їй здається, що саме така правда стоїть за розірваною кишенею. Їй хочеться в це вірити.

5

Очікуване безсоння на Голлі не нападає; вона вимикається за якихось кілька хвилин. Можливо, плач із Джеромом випустив з неї трохи отрути, яку вприснули новини з Пенсильванії. Вона втішала і була втішена. Поринаючи в сон, вона думає, що повинна обговорити це з Еллі Вінтерс на наступному сеансі.

Вона прокидається десь у перші години 9 грудня з думками про того репортера, Ондовскі. Щось у ньому — але що? Його втомлений вигляд? Пошкрябані й замурзані цегляним пилом руки? Розірвана кишеня?

«Так, — думає вона. — Мабуть, так. Можливо, вона мені наснилася».

Вона бурмоче в темряві щось схоже на молитву.

— Я сумую за тобою, Білле. Я не забуваю пити есциталопрам і не курю.

А тоді вона вимикається й не прокидається аж до будильника о шостій ранку.

9—13 грудня 2020 року

1

Агенція «Що впало, те пропало» змогла переїхати в нове, дорожче приміщення на п’ятому поверсі Фредерік-білдинг у центрі, тому що справи йдуть добре, тож решта тижня заповнюється для Голлі й Піта роботою. Голлі не має часу дивитися Джона Закона і зовсім трохи думає про вибух у пенсильванській школі, хоч репортажі продовжуються і справа не виходить повністю з її голови.

Агенція має робочі стосунки з двома престижними юридичними фірмами міста з купою прізвищ у назвах. «Макінтош, Біфштексон і Фіґляр», як любить жартувати Піт. Він колишній полісмен, тож не особливо любить юристів, але ладен другим визнати (а першою це визнала б Голлі), що вручення повісток добре оплачуються. «До всирачки веселого Різдва оцьому народу», — каже Піт, виходячи з офісу в четвер уранці з повним дипломатом прикростей і колотнечі.

На додачу до вручення повісток, «Що впало, те пропало» на прямому зв’язку з кількома страховими компаніями — місцевими, а не філіями великих, — і Голлі більшу частину п’ятниці розслідує справу про можливий підпал. Справа важлива, застрахованому дуже потрібні гроші, тож їй доручили переконатися, що в час, коли загорівся його склад, він справді був у Маямі, як заявляє. Виявилося, що таки був — це добре для нього, але не дуже добре для «Лейк Фіделіті».

На додачу до таких справ, завдяки яким оплачуються великі рахунки, є ще боржник, що ухиляється від виплати (Голлі вистежує його на комп’ютері й швидко знаходить, перевіривши історію оплат кредитної картки), люди, які внесли заставу й не з’явилися на суд (відомі серед професіоналів як «зайці»), і зниклі діти й собаки. Піт зазвичай розшукує дітей, а коли Джером працює, то йому добре вдаються собаки.

Вона не здивована, що смерть Щасливця так його вразила, і не тільки через таку неймовірну жорстокість, а й тому, що родина Робінсонів минулого року від серцевої недостатності втратила свого улюбленця Одела. У той четвер і п’ятницю в переліку справ немає ані загублених, ані викрадених собак, і це добре, бо Голлі надто заклопотана, а Джером удома, робить своє. Той проєкт, що почався як реферат, тепер став для нього найбільшим пріоритетом, якщо не сказати чис­тою одержимістю. Його рідні з сумнівом ставляться до синового рішення взяти річну перерву. Але не Голлі. Не обов’язково тому, що вона вважає, буцім Джером вразить своєю роботою весь світ, але їй здається, що світ таки сяде трохи рівніше й уважно послухає. Вона вірить у нього. І надія — її друге ім’я. Це теж.

Вона спромагається стежити за розвитком подій, пов’язаних із вибухом у школі, краєм ока, і це нормально, бо події не дуже розвиваються. Померла ще одна жертва — учитель, не учень, — і чимало дітей з незнач­ними пораненнями виписалися з різних навколишніх лікарень. Місіс Альтея Келлер, єдина, хто розмовляв з кур’єром-нападником, повернулася до тями, але не змогла розповісти дуже багато крім того, що посилка нібито надійшла від шотландської школи і що про це трансатлантичне братство писала щотижнева газета Пайнборо, додавши групову фотографію товариства «Nemo Me Impune Lacessit» (чи то іронія долі, чи що, але всі одинадцять «геополітиків», як вони себе називали, пережили вибух неушкодженими). Фургон знайшли коло