Читати книгу - "Заміж за Темного, Ешлі Голд, Ксенія Мур"

Напевно, це було не зовсім те, що я очікувала побачити. Величність ліжка контрастувала зі стриманістю решти меблів. Такий простий інтер'єр вплинув на мене дивним чином. Він виглядав зухвалим в своїй аскетичності, особливо порівняно з вишуканістю гостьових кімнат. Схоже, що той образ, який Темний володар демонстрував оточуючим, не зовсім відповідав його істиній сутності. Цікаво, що ховається за маскою зухвалого і цинічного багатія? Хоча, можливо, це мені хотілося вірити, що він краще ніж здається, а насправді – такий і є, просто йому не подобається зайвий гармидер навколо себе. 
Я голосно гукнула, помітивши в кімнаті ще одні двері, можливо до ванни: 
- Клоде! Рею Клоде! 
 Відповіді не було. Заглянути туди я звісно не наважилась. 
- Що, не відповідає? - пролунав позаду глумливий голос Клода, я аж підскочила від несподіванки. 
От же ж паразит такий!
-  Вибач, я не хотів тебе налякати, - каяття у голосі аж ніяк не відповідало веселим бісикам, які мерехтіли у очах.
Хотів! Ще й як хотів! А тепер насолоджувався результатом своєї витівки. Та щоб тобі пусто було! Чому поряд з ним я завжди відчуваю себе дурепою?
Клод зробив крок у напрямку кімнати, зачиняючи за собою двері, а я позадкувала, щоб не опинитися занадто близько до нього. І відразу ж зрозуміла свою помилку. І про що я тільки думала, коли заходила сюди? Я ж тепер, як у пастці, яку люб’язно влаштувала своїми ж руками.
- Кицю, можливо ти бажаєш все ж перевірити чи дійсно моє ліжко краще ніж твоє?
 - Та я й так бачу, що краще. Як і будь яке інше у цьому будинку, судячи з того, що я встигла побачити. Але волію все ж спати у своєму, - додала швидко.
Під його натиском, усіляке бажання з’ясовувати чому мене поселили у найогиднішій кімнаті з усих існуючих вивітрилося не лишивши й сліду. Не така вона вже й страшна, якщо подумати. Зараз я найбільше за все бажала знову там опинитися. 
- Як побажаєш, - з хитрою посмішкою відповів Клод. 
- Одна! - наголосила я, бо у його очах розгледіла пустотливі вогники. Він повільно наближався до мене, а я й далі відступала назад, мимоволі наближаючись до розкішного, але лякаючого тепер ліжка.
Я відчувала, як мій пульс прискорюється, а в душі неясний страх чудернацьким чином змішується із захопленням. А шалений блиск у його очах тільки підсилював мою тривогу.
Клод підійшов занадто близько, але я не могла змусити себе зробити ще один крок назад, бо розуміла, що варто це зробити і я ногами відчую м'якість тканини на гігантському ліжку. Його очі сяяли темним вогнем, який змушував мене забувати про все на світі. Як усмішка, так і холод у його голосі зникли, і він виглядав справді серйозним.
-  Якщо тобі щось не подобається, - почав він низьким і приглушеним голосом, від якого мурашки пробігли від маківки до п’ят, - ти завжди можеш це змінити.
Я витріщилася на нього, намагаючись зрозуміти, що він має на увазі. Від адреналіну, думки розбігалися, мов таргани від світла. Він говорив про кімнату? Про ліжко? Або про щось інше?
-  Я... - почала, але не змогла дібрати слів. Мене захоплював його погляд, і я відчувала, як моє серце вистрибує з грудей.
-   Я сподівалася. що коли ти дізнаєшся, що я не Мелісандра. то зміниш своє ставлення. Виявляється. що помилилася. 
-  - Ні, це ти помиляєшся. Я забажав саме тебе. а не пустоголову Мелі. Хоча спочатку й сам цього не зрозумів. Ти можеш залишитися тут, - продовжував він, його рука піднялася і легко торкнулася мого плеча. - Або ти можеш піти. Це твій вибір, і тільки твій.
Десь у глибині душі я відчула дивне відчуття. Це що, розчарування? Моя підсвідомість зовсім не зраділа можливості отримати вибір, хоча мозок і намагався переконати її в тому, що це найкращий і найрозумніший варіант – піти і не наражати себе на небезпеку. От тільки, як я зрозуміла щойно, я не боялася більше, а насолоджувалася хвилюючою грою.
-  Я краще піду, - відповіла поспіхом, щоб не лишати собі шансу засумніватися у прийнятому рішенні. 
Я маю піти. Маю втримати дистанцію між нами, навіть якщо сама не впевнена, що бажаю саме цього.
Клод зробив крок назад, відкриваючи мені шлях до дверей. Я вдихнула повітря, наповнене ароматом Клода, і майже відчула себе спокійніше. Можливо, мені просто потрібно трохи часу, щоб звикнути до нового місця і нового чоловіка, який став для мене таким великим викликом. І все ще може стати причиною моєї загибелі.
-  Кицю, так а чого ти власне приходила? – питання пролунало, коли я була вже майже біля дверей.
-  Я не киця – я Кіра! – автоматично виправила я, але зупинилася, розуміючи, що й справді забула, що прийшла поставити важливе питання.
-  Ні, дівчинко! Тепер ти Мелі, Мелісандра Лайонкорт. Викарбуй це ім’я в своїй свідомості і навіть подумки називай себе так. Ти маєш у будь-якій ситуації, за будь-яких обставин відзиватися на це ім’я. Кіри більше не існує. Заради твоєї ж безпеки, запам’ятай це.
-  А як же твоя… - я зам’ялася, як назвати няньку, - Корделія? Ти їй не сказав?
-  Ні. Правду знаємо тільки ми двоє.
Я скептично посміхнулася, помітивши як позаду Клода зіткався силует привида:
-  Троє, - гмикнувши, виправила його. 
Прослідкувавши за моїм поглядом, Клод поглянув через плече і смішно закотив очі під лоба. Схоже, йому більше подобалося, коли бабця ховалася від нього, а не з’являлася коли їй заманеться.
-  Троє, - зі стогоном підтвердив він.
-  Я – могила! – урочисто пообіцяла бабця і знову розчинилася у повітрі. І чого питається з’являлася?
Ми з Клодом перезирнулися і, не стримавшись одночасно розреготалися. Виглядало це справді кумедно – чути про могилу від людини, яку навіть смерть не змогла змусити мовчати, від привида, що патякати зараз полюбляє мабуть більше ніж за життя. 
-  То що ж таки привело тебе сюди, Мелі? – відсміявшись повторив своє питання Темний.
Я була неймовірно вдячна бабці за такий своєчасний, хоч і нетривалий візит. Її поява розрядила напружену атмосферу так, як не змогли б ніякі правильні і ввічливі слова. 
-  Хотіла запитати про матір Мелісандри. Я про неї нічого не знаю. Зовсім нічого. У книзі про неї взагалі не згадувалося. Я можу на зустрічі з батьком втрапити у дурне становище через це.
-  Рея Тарія померла в один рік з матір’ю Лортона. Це було років тринадцять тому. Тоді страшна епідемія забрала життя дуже багатьох людей, поки її напешті вдалося приборкати.
-  А брати Мелісан… тобто мої? – виправилася, пригадавши настанову Клода думати і говорити про себе, як про Мелі.
Він схвально кивнув і усміхнувся, заспокоюючи:
-  Не варто через них перейматися. Вони живуть в провінції і дуже рідко бувають у місті. Наскільки я знаю, відносини у них з батьком не найкращі.
А от це мене зовсім не здивувало. З таким огидним характером, який мав цей чоловік, від нього не то що діти, а й щури з підземелля мали б розбігтися якнайдалі. 
-  Старшого звуть Лерн, а середнього – Колін, - продовжив інформувати мене Клод, а потім хитро прижмурився. – Думаю, що зустрітися з ними у тебе все ж буде нагода. На нашому весіллі.
Все-таки він нестерпний!