Читати книгу - "Завоюй мене, Стефанія Лін"

Маріан проводить зі мною кожний день до виписки. Навіть проєктор притягує у палату. Марк більше не навідує. Зате Пташеня з Настею приїжджають кілька разів. На щастя, вони допомагають з дідусем, тож я спокійна. Навіть молодший Данте кілька разів приносить дідусю продукти. Відверто кажучи, я ніколи не могла розраховувати на чиюсь допомогу. Лише Настя з Павлом були моєю опорою в разі чого. Нехай я не завжди була з ними відверта до кінця, та я завжди знала, що ці двоє мене не кинуть, як і я їх. 

Протягом тижня я чую тисячі вибачень від Маріана. Він сам розповідає про те, що квадроцикл справді не перевірили після попереднього катання, адже хотів якомога швидше почати, щоб потім натовпу не було. Тоді ж стільки відвідувачів прийшло. Все повторює та повторює, що ніколи б не зашкодив, не завдав би болю, тим паче навмисно. Я вірю. Щирість в теплих карих очах справжня. Біль за те, як сталося, теж. Після других вибачень прошу припинити, та хлопець не може. 

В один з вечорів, коли лежимо на лікарняному ліжку, а перед очима на стіні йде фільм, він несподівано каже, що відчуває дуже сильну прив'язаність до мене.  У фарбах розписує, як його притягує до мене, наче ми споріднені душі. Дивуюся, адже очікувала б подібних слів від себе, точно не від хлопця який має все і може мати більше. 

З тієї миті постійно думаю про це. Невже Маріану достатньо мене? Невже у мені є щось, що змогло прив'язати? Він сказав, що його тягне, навіть притягує. Але що я маю такого, чого не мають інші дівчата? Я — суцільний мінус. Проблемна, бідна, з батьком, який за пляшку доньку готовий продати, без шансів вирватися у краще. Аутсайдерка у школі, у житті, у суспільстві. Викликаю жаль у місцевих. То що ж може притягувати? 

Одного разу запитую, що саме мав на увазі. Ділюся з ним думками. На подив, це легко. Відчуття, ніби про чужі вади говорю, не свої. На мої побоювання, сумніви, Маріан відповідає просто. “Саме тому, що маючи стільки негативу у житті, ти залишаєшся людиною, Брі. Справжньою дівчиною, котра не намагається при першій можливості витягнути гроші, вирватися з болота завдяки комусь. Не маніпулюєш, не шантажуєш, не зваблюєш навмисно. Мила, ніжна дівчинка, наче з вінтажних фільмів. Красива, розумна. Це я бачу у тобі. Лише це.”

Відтоді я змушую себе забути. Забути слова Яни, попередні побоювання, погрози Марка. Тому що Маріан викликає у мені такі ж емоції. Він не наполягає на сексуальних стосунках, хоч не знає, що довелося пережити нещодавно і колись. Не спонукає до якихось дій. Він просто поруч, і це вселяє віру у світ. Дарує власне тепло не просячи нічого на заміну, хоча має повне право. 

За день до повернення додому Настя з Пашею приїжджають разом з Маріаном. Подруга привозить мої улюблені круасани, які випікає її мати. Пташеня мої улюблені бізешки. Маріан, наскільки розумію після консультації з друзями, ставить на тумбу пакет з ролами. Я дуже дивуюся, бо до сьогодні ніколи не смакувала ними. Одразу ж розумію, що ініціатором є Настя. Вона знає, що я давно мріяла спробувати. Згодом усі їдуть, тож ввечері залишаюся сама. Вмикаю на ноутбуці Маріана черговий фільм й вперше куштую роли. На диво вони божественно смачні. Ніколи б не подумала, що сира риба може бути такою неперевершеною у поєднанні з рисом та сиром. 

Наступний день визначний. Мене виписують. Забирає один Маріан, бо друзі на роботі. Прощаюся з лікарнею точно знаючи, що сумувати не буду. Ми повертаємося у Золоте. По дорозі Маріан співає. А я підспівую. Мені весело. Лікування було чудовим, нічого не болить, забої після аварії значно зменшилися. І я їду додому. Дуже скучила за дідусем. 

Під будинком ми прощаємося. Маріан легко цілує у губи й дивиться чи заходжу у під'їзд. Їде вже тоді, коли відмикаю двері ключем. Рик мотора автомобілів братів Данте складно сплутати з чимось іншим. У коридорі зустрічає дідусь. Плаче. Старе обличчя вкривається ще більшою кількістю зморшок. Кидаюся до нього й міцно обіймаю.

— Ну чого ти? 

— Моя онученько, — шепоче він поки гладить по спині. — Налякала діда старого.

— Так вийшло, — бурмочу, впираючись у плече дідуся. — Але все добре. 

— Звісно добре, у тебе янгол-охоронець — твоя мама.

М'яко усміхаюся. Цілую дідуся у чоло й починаю роздягатися. Речі, котрі привозили у лікарню, вирішую розібрати завтра. Трохи пізніше ми вечеряємо ароматною підливою з картопляним пюре. Згодом лягаю спати. Сон, щоправда, не йде, тож дзвоню Насті. По ідеї вона сьогодні теж на роботі, але вже пізно, може гості розійшлися, а вона відпочиває? Гудки йдуть, та подруга не відповідає. Вирішую, що зайнята, кладу слухавку. Кілька годин кручуся у ліжку з боку на бік. Думки не дають спокою. Тривожать зсередини. Наче все нормально, навіть покращується, а спокою немає. Найбільше злить, що я знаю причину, просто зізнаватися не хочу. Мозок має відповідь. Навіть серце має. Вони шепочуться десь на підсвідомості, поки я жену усе геть. 

Не хочу повертатися думками до нього. Не хочу згадувати очі. Не хочу спину уявляти. Не хочу сцену у ванній кімнаті відтворювати. У мене є Маріан. Він дуже важливим став. Він подарував усе те, що шукала, чого потребувала. Ймовірно, ми справді споріднені душі. Є ж теорія про зустрічі у минулих життях. Хто знає, якщо припустити, раптом у минулому ми були одне одному чимось більшим? Тому, ім'я Марк я старанно жену. Не місце йому у моїй голові. 

На ранок прокидаюся від улюбленого голосу дідуся. Він будить, питаючи чи потрібно у крамницю. Сонно відповідаю, що пан Данте дав тиждень побути вдома після лікарні, тож засинаю далі. Прокидаюся повноцінно ближче до обіду. Вдома нікого. На столі записка від дідуся, що пішов до друга грати у шахи. Дід Онуфрій давно з моїм бореться за звання кращого шахіста. 

Кілька днів минають тихо та мирно. Маріан дзвонить, каже, що брат відправив у інше місто по роботі, тож деякий час бачитись не будемо. Засмучуюся, але не показую. Світ ніколи не вертівся навколо мене, то чому має зараз? Звісно ж Маріан має виконувати свою роботу. Для Марка найголовніше — вона. Якась дівчина його брата, тим паче котра повністю не влаштовує, не стане причиною тримати Маріана тут, у місті.