Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 , Yu Lee"

Прив'язавши коней, ми розбили черговий табір у лісі, я пішла прогулятися, щоб оглянутись довкола. Шлунок почав зрадницько бурчати, нагадуючи що пора б повечеряти і я дуже доречно натрапила на кролика в пастці, якого мабуть ще не встигли забрати місцеві мисливці. Трохи поміркувавши я вирішила привласнити його собі, оскільки запаси в нас вже залишалися дуже мізерні, та й свіжого м'яса в моєму раціоні не було дуже давно. Натомість я залишила під капканом золоту монету здобуту з просторового кільця, щоб компенсувати цю здобич.

Коли я повернулася до табору, щоб похвалитися знахідкою, то виявила досить дивну картину. Том, можна сказати, практично сидів у багатті. Ще б трохи і його одяг спалахнув, а буквально через якусь секунду він справді спробував у нього залізти.

– Том! Ти що коїш!? – різко відсмикнула я його, очікуючи побачити червоне від жару обличчя, але мене навпаки дуже здивував його мертвотно-блідий вигляд.

– Що трапилося? – спитав він у мене, явно не розуміючи, того що щойно сам себе мало не підсмажив.

– Ти чого? Якби не я, ти б зараз як смолоскип спалахнув, – нагадала я що з багаття вважай його витягла.

– Жартуєш? – не повірив він тому, що я йому повідомила.

– Якби ж! Ти випадково не захворів?

– Начебто ні, почуваюся добре, а що? – І говорив він зараз як нормальний Том, до якого я давно звикла.

– У тебе обличчя бліде, як у покійника, – зауважила я.

– Може, це тому, що я не виспався. Спати дуже хочеться.

– Ааа... от воно що. Тоді це все пояснює, у тебе всі відхилення від норми чомусь на пряму пов'язані зі сном.

– Що саме ти маєш на увазі? – не розумів він зовсім нічого що відбувається.

– Ну, щойно, у тебе була явна ознака лунатизму. Ти уявив себе хмизом, от і поліз у багаття, – вирішила я якось віджартується в цій ситуації.

– Мені вперше кажуть, що я лунатик, – серйозно відповів він.

– Гаразд, – махнула я. – Не розумієш ти сьогодні жартів. Доречі, у нас сьогодні буде чудова вечеря, і я показала йому свіжину, яку весь цей час ховала за спиною. Том чомусь трохи відсахнувся, ніби злякався цього маленького створіння. – Ти чого? – здивовано запитала я.

– Та так, нічого. Все гаразд, – сказав він і все-таки з підозрою дивився на тварину.

– Ну добре, – готувала та їла кролика одна я. Том увесь час пив воду і до м'яса навіть не торкався, як би я його не вмовляла, а потім взагалі пішов спати. Мені аж самій після такого шматок в горло не ліз, але нічого, я не довго мучилася і повечеряла зрештою по-королівськи.

Наступні кілька днів шляху, ці розвантажувальні дні у Тома тривали. І це мені вже дійсно набридло. Тим паче, що обличчя в нього стало не тільки бліде, а вже з зеленим відтінком.

– Так, ти мене вже остаточно дістав своєю рідкою дієтою! – не витримала я і запхала йому шматок хліба до рота.

Реакція його організму просто застала мене зненацька. Від маленького шматочка хліба його почало нудити і з криками «Я не канібал!» він відштовхнув мене убік.

– Та що з тобою діється?! – закричала я.

– Зі мною? Це ніби не я на тебе напав і запхав у рот шматок сирого м'яса, – заявив він дуже серйозно.

– Томе, ти чого? Яке м'ясо? Це хліб був, – нарешті вимовила я після довгої хвилини ступору.

– Як хліб? Я ніби до смаку відчував м'ясо з кров'ю, – не зрозумів він, що ж сталося. Після чого я показала йому на доказ ті крихти, що залишилися у мене на руці.

– Як же так, я ж..., – не встиг він закінчити фразу, як одразу ж звалився непритомний на землю, чим мене дуже налякав.

Коли я підбігла до нього, щоб перевірити, чи випадково не помер мій напарник, то температура його тіла мене дуже стурбувала. Він був холодний як лід, а пульс ледь чутно. Як я не намагалася його розбудити, у мене це не виходило. Після чого я просто хлюпнула на нього теплою водою. Яка, як виявилося, була найефективнішим способом. Том прийшов до тями, але не повністю і став якимось зовсім відчуженим чи що.

– Ти як? Все гаразд? Ну, ти мене налякав, – занепокоїлася я.

– Відвали! – відштовхнув він мене.

– Ти чого, зовсім збожеволів?! – моєму обуренню не було меж. Але коли він на мене зиркнув, я помітила, що у нього не тільки обличчя було блідо-зеленим, а й усе тіло, аж до білків очей. – Том, ти позеленів! – констатувала я, і він на якусь секунду затримав на мені погляд.

– Мабуть, мені потрібна допомога. – це була остання адекватна заява з його боку, далі він уже ніяк не реагував, тільки блиснув своїми смарагдовими очима, які вже були практично під колір його тіла.

– Завтра ми ведемо тебе до лікаря, і ніяких відмовок, – заявила я, але він нічого мені на це не відповів.

Сніг сипав з неба, а Том з кожною хвилиною ставав все блідішим і зеленішим. Надворі почалася справжня хурделиця. Спати я лягала з упевненістю, що коли ми дістанемося до найближчого міста, то я відразу ж відведу його до відділення Альянсу, але мої плани не здійснилися через подію цієї ж ночі. Я довго не могла заснути в себе в наметі, і врешті решт коли я задрімала мене розбудив шум від вибуху, а потім я почула дзвін металу. Швидко вискочивши на вулицю, переді мною розгорнулася картина, Том і Нік зійшлися в спарингу.