Читати книгу - "Кров на твоїх руках, Мара Найт"

Роуз закінчила їсти, а потім, з легким усміхом, чмокнула кожного з чоловіків у щоку — один раз Джонсона, а потім і Картнера. Це був швидкий, але одночасно теплий жест, який ніби пом’якшував напруження, що витало в повітрі.

— Я побігла, — сказала вона, піднімаючись сходами на другий поверх до своєї кімнати.

Її голос був легким і невимушеним, наче вона не переживала з приводу того, що чекає на неї в день, що попереду. Вона зникла з поля зору, залишивши двох чоловіків у кухні. Картнер, стоячи з явною розгубленістю на обличчі, глянув на Джонсона, а потім тихо крикнув:

— Роуз!

Але вона вже була на верхньому поверсі, не зупиняючись.

Двоє чоловіків сиділи на кухні, обмінюючись поглядами, не зовсім знаючи, як реагувати на те, що сталося. Між ними було дещо напружене мовчання, яке вони намагалися перебороти.

Раптом двері до кімнати Роуз відчинилися, і вона вийшла, спускаючись сходами. Одягнена в комфортний костюм — худі і білі штани, коричнева куртка, білі рукавиці і шапка, виглядала елегантно, але водночас легко і невимушено. Її волосся було розпущене.

Вона зупинилася на сходах, швидко оглядаючи чоловіків.

— Все, хлопці, я побігла, — сказала вона з усмішкою, але з явною серйозністю в голосі. — І пам'ятайте, що я сказала.

Погляд Роуз був впевнений і трохи суворий, хоча в її очах можна було побачити щось тепле. Перш ніж вони встигли щось відповісти, вона швидко вийшла з дому, залишивши їх наодинці.

Джонсон сидів, нахиливши голову, дивлячись на двері, через які Роуз щойно вийшла. Його слова порушили тишу, що запала між ними.

— Ти помітив? — запитав він, трохи нахилившись вперед, підвищивши голос, щоб Картнер почув. — Можливо, вона дає нам шанс... двом? Вона дуже близько нас підпускає до себе. Те, як вона до нас ставиться... Це не просто так.

Картнер мовчав, його погляд був важким і серйозним, коли він спостерігав, як Джонсон починає обмірковувати її поведінку.

— Може, — після паузи нарешті сказав Картнер, не піднімаючи погляду. — Але це не означає, що нам можна відразу щось припускати. Вона сама має визначити, що хоче. А ми... просто повинні бути обережними.

Джонсон злегка знизив плечима, дивлячись на свого колегу, і хоча не було сказано багато слів, обидва чоловіки зрозуміли, що ситуація між ними та Роуз стає все більш складною і напруженою.

Картнер важко зітхнув, нахилившись вперед. Його погляд став серйозним і зосередженим, коли він звернувся до Джонсона.

— Що ми маємо з вбивствами? Ти їй казав вже, що ми знайшли? — запитав Джонсон, схрещуючи руки і дивлячись на Картнера, немов чекаючи підтвердження.

Картнер повільно кивнув, ніби переварюючи інформацію. Він підняв погляд, і його очі стали темнішими від гніву та розчарування.

— Так, я їй сказав. Вона найперша дізналась про це, — відповів він. — Їй написав незнайомець за день до цього. Це повідомлення, що він знає, що вона не спить і що завтра вона знайде ще два тіла... Це вже занадто.

Джонсон засумнівався, обмірковуючи слова Картнера. Він почав нервово постукувати пальцями по столу, ще більше заглиблюючись у думки.

— Значить, ми не просто маємо справу з серійним вбивцею... Це особисто до неї, — сказав він, схиляючи голову. — Але чому? Що його мотивує? І чому вона?

Картнер замислився на мить, після чого відповів:

— Я не знаю, Джонсон. Але я певен, що він нас чує. І він точно знає, хто ми. Він щось чекає від неї... І нам потрібно бути готовими до того, що він може діяти ще швидше.

Ці слова на короткий момент застигли в повітрі. Вони обидва усвідомлювали, що їхнє розслідування вступає в ще більш небезпечну фазу, і що все це стає все більш особистим і напруженим для Роуз.

Картнер поглянув на Джонсона, і вони обоє без зайвих слів вийшли з кухні та попрямували через коридор до кімнати Картнера. Його кроки були рішучими, але думки все ще блукали. Вони зайшли в кімнату.

— Давай краще працювати, — сказав він і сів за стіл, на якому вже були розкладені документи. Джонсон сів навпроти нього.

Почали обговорювати останні подробиці. Картнер вивчив карту, позначивши місця, де були знайдені тіла, та підготував кілька схем. Він детально пояснив Джонсонові, що вчорашнє відкриття двох нових трупів не просто підтвердило їхні підозри щодо серійного вбивці, а й створило нові проблеми. Тіла виявились у різних частинах міста, і, хоча їхні травми виглядали подібно, кожне з них несло в собі нові сліди, які вказували на можливу зміну поведінки вбивці.

— Все вказує на те, що він намагається нас заплутати, — промовив Картнер, ковзаючи пальцем по звітам. — Він ніби навмисно залишає нам підказки, але вони такі заплутані... що важко визначити його наступний крок.

Джонсон закидав голову назад, глибоко вдихаючи.

— Ми майже впевнені, що це не випадковість, — сказав він. — Але чому він так сильно звертається до Роуз?

Картнер обмірковував це питання, але його очі лишалися зосередженими на паперах.

— Треба знайти більше відповідей, — сказав він, нахиляючись над картами. — Ми повинні йти вглиб, інакше цей убивця обдурить нас.

Останні кілька годин вони працювали мовчки, занурившись у деталі, обмірковуючи нові свідчення і шукаючи зв'язок між вбивствами.

Роуз і Аманда йшли коридором, вхід до квест-кімнати був перед ними. Вони обмінялись поглядами, і Роуз посміхнулася, намагаючись відволіктись від усіх переживань, які були в її голові. Аманда була в захваті від ідеї, і це заражало Роуз оптимізмом. Вони прийшли до дверей з темним склом, за якими було видно лише розмиті тіні.

— Готова? — запитала Аманда, піднявши брови.

— Готова, — відповіла Роуз, хоча її серце билося трохи швидше. Страшні квести завжди трошки лякали її, але це також було тим, що змушувало її відчути себе живою.

Вони увійшли, і двері за ними гучно зачинились. Всередині було темно, лише кілька слабких лампочок висіли на стелі, кидаючи м’яке світло. Навколо стояли старовинні меблі, деякі з яких виглядали, ніби вони могли бути з якихось давніх фільмів жахів. Меблі були покриті пилом, а на стінах висіли старі портрети, очі на яких здавалися живими.

Аманда, не зважаючи на дивну атмосферу, злегка посміхалася, з нетерпінням чекаючи, що чекає їх попереду.

— Ми повинні знайти всі підказки, якщо хочемо вийти, — сказала вона, і її голос звучав так, ніби це була лише гра.

Роуз кивнула, хоча її розум був не зовсім зосереджений. Вона все ще думала про те, що сталося нещодавно, про те повідомлення, яке вона отримала, і про те, що відбувалося в її житті. Вона спробувала відключитися від цього, зосередившись на квесті.

Проходячи крізь кімнату, вони помітили першу підказку, заховану в книзі на старому дерев’яному столику. Роуз обережно відкрила книгу, і сторінки почали шелестіти, поки не знайшли жовтий клаптик паперу. Вона розгорнула його, і на ньому було написано: "Там, де темрява стикається з світлом, знайдеш відповідь."

— Що це може означати? — спитала Аманда, розглядаючи запис. Роуз задумалась на мить.

— Можливо, ми повинні знайти місце з темрявою і світлом? — сказала вона, її голос був спокійним, але вона все ще була зосереджена на тих думках, що її турбували.

Вони продовжили свою подорож по кімнаті, шукаючи нові підказки. Час від часу відлуння їхніх кроків лунало в порожніх кімнатах, а страх неухильно зростав. Але Роуз була рішуча, відчуваючи, що їй потрібно відволіктися від всіх справ у своєму житті хоч на кілька годин.

Вони наблизились до старовинного дзеркала в кутку кімнати. Відображення виглядало неясно, але помітили, що на його поверхні була щось схоже на латинський напис. Аманда піднесла руку, щоб доторкнутися до скла.

— Ось це! — вигукнула вона. — Ми знайшли ще одну підказку!

Вони обережно почали зчитувати слова на дзеркалі: "Ти шукаєш більше, ніж здається." Це була ще одна загадка, яку вони повинні були розгадати.