Читати книгу - "Картковий будинок"

— Джонні, ти мене дивуєш. Це не палке прохання до члена команди залишитись, якого я очікувала від заступника редактора.

— Я кажу не як заступник редактора, Меті,— він стиснув її руку.— В будь-якому разі, ти права. Ґрев — лайно. Єдине його виправдання — що він абсолютно не заморочується тим, що він лайно. Ніколи не розчарує тебе в цьому. Знаєш, кілька вечорів тому...

— Що ж, розповідай усе, поки я не вирвала тобі яйця.

Підійшов офіціант з черговою порцією пива. Краєвскі відповів, відірвавшись від свого кухля.

— Окей, ньюзрум незадовго до дедлайну першого випуску. Спокійна ніч, небагато свіжих новин. Ґрев ораторствує, розказує небилиці про те, як він пив з Денісом Тетчером у ніч Брайтонської бомби[35]. Ніхто йому не повірив: ДТ і мертвим би з Ґревом не поклали, не те щоб він пив з ним, а Лорейн з відділу публікацій клянеться, що саме тоді шпекала його у Гоуві. Хай там як, він уже на середині своєї небилиці, коли секретарка гукає його. Дзвінок. Тож він зникає у кабінеті, щоб відповісти. За десять хвилин він повертається до ньюзруму дуже збуджений. Наче йому хто п’яти присмалив. «Затримайте все,— кричить він.— Ми змінюємо першу шпальту». Ми всі думаємо: господи, мабуть, застрелили президента, бо Ґрев справді знервований. Тоді він просить, щоб твою статтю вивели на один з екранів, і оголошує, що ми вийдемо з нею. Але нам доведеться дещо її підсилити.

— В цьому немає жодного сенсу. Причина того, що він спершу зарізав її, була саме в тому, що стаття нібито занадто гостра! — запротестувала Меті.

— Замовкни і слухай. Далі ще краще. Тож він стоїть, зазираючи через плече одного з наших основних репортерів, що сидить біля екрана, прямо надиктовуючи йому зміни. Перекручуючи статтю, оживляючи, перетворюючи все на особисту атаку на Колінґриджа. «Нам треба змусити того байстрюка корчитися»,— каже він. А пам’ятаєш цитати старших джерел з Кабінету, на яких засновувався увесь переписаний текст? Думаю, він їх вигадав на ходу. Кожнісіньку. Не мав записів, просто диктував відразу на екран. Вигадка від початку й до кінця. Меті, повір мені, ти маєш бути на сьомому небі, що там нема твого імені.

— Але чому? Заради всього святого, навіщо вигадувати таку історію? Що змусило його змінити думку в такому поспіху? Хто змусив його змінити її? З ким він розмовляв по телефону? Хто був цим так званим джерелом з Борнмута?

— Я не знаю.

— О, а я, здається, знаю,— прошепотіла вона.— Це точно він. Не може бути ніхто інший. Бенджамін Сраний Лендлес.

— Ми вже працюємо не в газеті: це вже не більш ніж зграя лінчувальників на втіху нашому власнику.

На хвильку вони обоє повернулися до свого пива і спробували втопити в ньому свої напасті.

— О, то це не тільки Лендлес, так? — сказала Меті так, ніби пиво освіжило їй розум.

— Так? — Краєвскі скористався нагодою взятися до пива, щоб ще раз окинути Меті поглядом. Він ставав дедалі неуважнішим, у той час як вона ставала зосередженішою.

— Послухай, Ґрев не міг сфабрикувати ту статтю без моєї чернетки, а я не могла б написати її без злитих результатів опитування. Можеш вірити у збіг, якщо хочеш, але є хтось іще, хтось усередині партії, хто зливає результати і смикає за нитки.

— Що, і зливає всі інші матеріали від самих виборів?

— Авжеж! — вона з тріумфом прикінчила залишки свого пива. Адреналін вливався їй у вени. З цього вийде найкраща з усіх статей. Це саме те, заради чого вона приїхала на південь.

— Джонні, твоя правда!

— Правда? — сказав він, здивований. Він втратив нитку розмови ще кілька кухлів тому.

— Безумовно, ще не час кидати рушник[36] і звільнятися. Я докопаюся до самого дна, навіть якщо доведеться когось убити. Ти мені допоможеш?

— Якщо ти справді цього хочеш — звісно.

— Не говори так, бляха, похмуро.

— Ну просто...— (А, до дідька вагання!) — Пам’ятаєш, ти сказала, що вирвеш мені яйця, якщо я не розповім тобі усе?

— Так ти ж розповів.

— Може, все одно вирвеш?

— Ти маєш на увазі...— (Так, він мав на увазі саме це, вона бачила це у його очах).— Джонні, я не заводжу службових романів.

— Роман? Хто каже про роман? Для цього ми випили забагато пива. Зараз мені б вистачило хорошого старомодного перепиху.

Вона засміялася.

— Гадаю, ми обидва на нього заслужили,— наполягав він.

Вона ще сміялася, коли вони вийшли з ресторану, тримаючись за руки.

Заява від Даунінг-стріт — чи радше брифінг, тому що її не випустили у вигляді прес-релізу, а зробили через прес-секретаря, Фреді Редферна,— була проста.

— Прем’єр-міністр не надавав своєму брату урядової інформації щодо фінансів, у жодному вигляді. Він не обговорював з ним ніяких аспектів «Ренокс Кемікалз». Брат прем’єр-міністра дуже хворий і перебуває під медичним наглядом. Його лікарі заявили, що він не у тому стані, щоб давати інтерв’ю чи відповідати на питання. Разом з тим, я можу запевнити вас, що він категорично заперечує купівлю акцій «Реноксу», наявність фальшивої адреси у Педингтоні й будь-яку свою участь у цій справі. Це все, що я можу вам сказати на цей момент. Так і можете записати.

— Та ну, Фреді,— буркнув один із запрошених кореспондентів,— ви не зможете відмазатися лише цим. Як, на бога, ви поясните статтю в «Обзервері», якщо Колінґриджі не винні?

— Ніяк. Помилка, його сплутали з іншим Чарльзом Колінґриджем, звідки мені знати? Та я знаю Генрі Колінґриджа вже багато років, так само як і ви знаєте мене, і я певен, що він неспроможний опуститися до таких ницих вчинків. Він не винен. Даю вам слово!

Він говорив із запалом професіонала, ставлячи під удар власну репутацію разом з босовою, а повага лобі до одного з їхніх колишніх колег змінила ставлення до Колінґриджа — трішки.

«МИ НЕ ВИННІ!» — наступного дня волала перша сторінка «Дейлі мейл». Оскільки нікому не вдалося накопати ніяких свіжих викривальних доказів, більшість інших газет наслідували цей приклад. Поки що.

— Френсисе, ви — єдине усміхнене обличчя, яке я зараз бачу.

— Генрі, все владнається. Обіцяю. Пси розбіжаться, тільки-но згублять слід.

Вони сиділи разом у залі засідань, на коричневій скатертині були розкидані газети.

— Дякую