Читати книгу - "Мерщій тікай і довго не вертайся"

Він утратив свій дар передбачення, йому більше не вдавалося зрозуміти, відчути, осягнути цього вбивцю, тоді як сіяч, на противагу йому, діяв надзвичайно ефективно: зачитував оголошення, маніпулював пресою, вбивав своїх жертв, коли хотів і де хотів, попри те, що поліція мала б затиснути його з усіх боків. Адамберґ не зміг відвернути чотири смерті, незважаючи на те, що його пильність прокинулася значно раніше. До речі, а коли? Під час другого візиту Маріз, знервованої матері сімейства. Він чітко визначив мить, коли народилося його перше занепокоєння. Натомість він не знав, коли втратив нитку, якої миті забрів у туман, безсило потонувши в даних.

Він дивився на юну Маріанну Барду, доки її тіло не опинилося у вантажівці моргу, віддавав короткі накази і неуважно слухав звіти своїх офіцерів, які надходили з вулиці Тампль. Молода жінка вчора ввечері не виходила — вона просто не повернулася з роботи. Він відправив двох лейтенантів до її шефа, не надто на щось сподіваючись, а тоді пішки рушив до свого відділку. Він ішов довго, більше години, а тоді повернув до Монпарнасу. Якби ж він тільки міг згадати, коли загубився.

Комісар піднявся вулицею Ґете і повільно дійшов до «Вікінга». Замовив сандвіч і сів за столик, який виходив на майдан. За тим столиком ніхто не хотів сидіти, бо потрібно бути досить маленьким, аби не вдаритися об фальшивий ніс дракара, що нависав над ним, причеплений до стіни. Коли комісар уже з'їв чверть свого сандвіча, Бертен підвівся і раптом ударив у мідну дошку над баром, і від удару того пролунав грім. Зі здивуванням Адамберґ бачив, як одним поривом з майдану зривалися всі голуби, а маси клієнтів вирушали до ресторану. Серед них був і Ле Ґерн, якого Адамберґ жестом запросив до себе. Глашатай сів навпроти нього, не питаючи дозволу.

— Скнієте від горя, комісаре? — запитав Ле Ґерн.

— Скнію від бездіяльності, Ле Ґерне. Це так помітно?

— Ага. Втратили курс?

— Я б не зміг сказати краще.

— Зі мною таке траплялося тричі, і ми, як сліпці, поневірялися в тумані, уникаючи однієї катастрофи, щоб потрапити в іншу. Двічі проблема була винятково в приладах. Але третього разу це я помилився з вимірами секстанта наприкінці безсонної ночі. Втома призвела до величезної похибки. Непростимої.

Адамберґ виструнчився, і Жос побачив, як в його очах барви водоростей загораються ті самі вогники, що й тоді, першого разу в його кабінеті.

— Скажіть мені це ще раз, Ле Ґерне. Дослівно повторіть.— Про секстант?

— Так.

— Тобто це як з секстантом. Варто заплутатися, і дуже сильно схибите. І то буде непростима помилка.

Адамберґ завмер, зосередивши погляд на точці на столі, рука напружена, ніби він хотів, щоб Глашатай замовк. Жос не наважувався більше нічого сказати, лише спостерігав, як сандвіч стискається між пальцями комісара.

— Я знаю, Ле Ґерне, — сказав Адамберґ, піднімаючи голову. — Знаю, коли перестав розуміти і бачити його.

— Кого?

— Сіяча чуми. Я перестав його бачити і втратив орієнтир. Але тепер я знаю, коли це трапилося.

— Це важливо?

— Так важливо, ніби ви отримали можливість виправити свою помилку з секстантом і повернутися в ту мить, коли схибили.

— Тоді й справді важливо, — підтвердив Жос.

— Я маю йти, — сказав Адамберґ, лишаючи на столі гроші.

— Обережно з дракаром, — попередив Жос. — Не забийте голову.

— Я невисокий. А цього ранку була «химера»?

— Ми б вам повідомили.

— Йдете шукати свою точку відліку? — спитав Жос, коли Адамберґ відчиняв двері.

— В яблучко, капітане.

— Ви справді знаєте, де вона?

Адамберґ показав пальцем собі на чоло і вийшов.

У мить похибки. Це коли Марк Вандузлер розповідав про помилку. Саме цієї миті Адамберґ утратив орієнтири. Крокуючи, Адамберґ намагався пригадати слова Марка Вандузлера. Він дозволив нещодавнім образам повернутися разом зі звуком. Вандузлер стояв біля дверей зі своїм блискучим паском і тонкою тремкою рукою, пальці якої прикрашали срібні персні — три срібних персні. Так, усе через вугілля, як він там казав? Коли ваш убивця вимащує тіло вугіллям, то помиляється. Він припускається величезної похибки.

Адамберґ зітхнув з полегшенням. Він сів на першу лавку, що трапилася йому на шляху, записав ремарку Марка Вандузлера у свій блокнот і доїв сандвіч. Ні, він так само не знав, куди йти далі, але принаймні збагнув, коли його секстант почав зраджувати. Адамберґ знав, що відтепер тумани можуть розвіятися. Він відчув гарячу вдячність до моряка Жоса Ле Ґерна.

Комісар повільно повертався до відділку кримінального розшуку, і його погляд щоразу натикався на передовиці газет, коли він проходив повз кіоски. Сьогодні ввечері або завтра, коли сіяч надішле в Агентство Франс-Прес свій зловісний «Малий трактат про чуму» і коли стане відомо про смерть четвертої жертви, жодна прес-конференція не зупинить поширення пліток. Сіяч сіяв і збирав щедрий врожай.

Сьогодні ввечері, завтра.

23

— Це ти?

— Це я, Мане. Відчини, — нетерпляче сказав чоловік. Щойно він зайшов усередину, як кинувся в обійми старої і міцно притиснув її до себе, м'яко гойдаючи то в один, то в інший бік.

— Працює, Мане, працює! — вигукнув він.

— Як мухи, вони дохнуть, як мухи.

— Вони корчаться і дохнуть, Мане. Пам'ятаєш, як колись заражені так божеволіли, що рвали на собі одяг і бігли в річку топитися? Або билися об стіну, щоб розтрощити череп?

— Проходь, Арно, — сказала стара і потягнула його за руку. — Навіщо стовбичити в темряві?

Мане повела його у вітальню під світло електричної лампочки.

— Умощуйся, я приготувала тобі коржиків. Ти ж знаєш, тепер ніде не знайдеш молочної пінки, тому я змушена класти вершки. Я просто змушена, Арно. Налий собі вина.

— Колись заражених викидали з вікон, так багато їх було. Тіла знаходили на вулицях, ніби старі матраци. А це сумно, правда, Мане? Батьки, брати, сестри.

— Вони тобі ні брати, ні сестри. Вони кровожерливі звірі, які не варті того, щоб ходити по землі. Потім і тільки потім ти повернеш свою силу. Або вони, або ти. І цього разу переможеш ти.

Арно всміхнувся.

— Знаєш, вони вже корчаться і заслабнуть за кілька днів.

— Бич Божий наздожене їх навіть у втечі. Вони досі можуть бігати. Гадаю, тепер вони все знають.

— Звісно, знають і тремтять, Мане. Тепер їхня черга,