Читати книгу - "Пікнік біля навислої скелі, Джоан Ліндсей"

що починалися з моменту пікніка, напевно, зауважили, як у цей сценарій поступово затягувало навіть тих осіб, яких ця історія безпосередньо не стосувалася — місіс Велендж, Реґа Ламлі, месьє Луї Монпельє, Мінні й Тома. Їхні життя пішли зовсім іншим шляхом, часом майже навспак. Порушився й життєвий плин незліченних маленьких істот — павуків, мишей, жуків, яким, як і людям, доводилося метушитися, тікати й ховатися, нехай і не так масштабно. Відтоді, як на День Валентина у перших променях сонця забуяли жоржини у Коледжі «Епл’ярд», а студентки раненько прокинулись і заходилися невинно обмінюватися листівками й подарунками, несподівано почав вимальовуватися моторошний візерунок закономірностей. Він розростався дедалі більше й досі, п’ятничного вечора тринадцятого березня, поглиблювався, набирався сили, але все ще не завершувався. Він наповзав на нижні схили Македона, хоча і в дещо барвистіших кольорах, і підіймався аж до верхніх схилів, де мешканці Лейк-В’ю жили, як і зазвичай, не підозрюючи про місце, відведене їм у цьому візерунку радості та смутку. Плетучи й переплітаючи нитки кожен свого життя, вони несвідомо долучалися до створення цього незвичайного гобелену.

Обидва пацієнти поступово видужували. Майк вже снідав яйцями з беконом, а Ірма, за словами лікаря Маккензі, почувалася достатньо добре, щоб її міг допитати констебль Бамфер; утім, його попередили, що вона нічого не пам’ятає про події на Скелі. І, на думку лікаря Маккензі та двох видатних фахівців із Сіднея та Мельбурна — навряд чи колись зможе згадати. Схоже, якась час­тина делікатного механізму її мозку була пошкоджена назавжди.

— Розумієте, це як годинник, — пояснив лікар. — Годинник, що зупинився в якихось незвичних обставинах і відтоді завжди зупиняється в тій самій точці. У мене такий був удома. Завжди переставав працювати о третій дня…

Але Бамфер готувався до розмови з Ірмою в будиночку садівника, щоб «принаймні спробувати».

Розмова почалася о десятій ранку, коли чисто поголений поліціянт із наготованими записником і олівцем сів на стілець біля ліжка. Опівдні він вже пив чай і дякував за дві змарновані години, протягом яких він не дізнався абсолютно нічого. Принаймні нічого офіційного, хоча звернена до нього сумовита усмішка такої молодої красуні йому лестила.

— Ну, я собі поїду, міс Леопольд, а якщо раптом ви все ж щось пригадаєте, попросіть, щоб мене покликали — я примчу, не встигнете й оком змигнути.

Він встав, не без жалю скріпив порожні сторінки блокнота гумовим кільцем, заліз на високого сірого коня й повільно вирушив на обід, що його запланував о першій. Проте його похмурий настрій не покращив навіть улюблений сливовий пиріг.

Наступного дня, в суботу, Македоном поповзли чутки, що в садовому будиночку з’явилася інша відвідувачка — красива, мов із картини, жінка в бузкових шовках, яка приїхала на двоколці, запряженій парою коней, із вусатим кучером-іноземцем — він зайшов до магазину Манасси запитати, як доїхати до Лейк-В’ю. На горі Македон усі знали, що місіс Катлер дбала про героїню Загадки Коледжу, яку врятував на Навислій скелі красивий молодий англієць — племінник полковника Фітцг’юберта. Цього розвитку подій було цілком досить, щоб усе село Верхній Македон знову почало гудіти й пліткувати. Подейкували, що племінник вибив усі передні зуби, коли намагався видертися з шістдесятифутової ями. Що він був до нестями закоханий у дівчину. Що красуня-спадкоємиця попросила привезти з Мельбурна два десятки шифонових нічних сорочок і перед сном вдягала три низки перлового намиста навіть у будинку садівника.

Насправді чималенький стос валіз із марокканської шкіри, що належали спадкоємиці, все ще стояв у вестибюлі Катлерів. Хто ще, як не la petite, міг би мати такий гарний, витончений вигляд, загорнувшись у вицвіле японське кімоно, з любов’ю подумала мадемуазель. У скромній кімнатці опустили жалюзі, захищаючи від зеленавого світла з саду і вибілені стіни, і велике ліжко з клаптиковою ковдрою, що ніби трималося на плаву в морській печері. Лагідне літнє повітря пестило та зцілювало, мов вода. Після перших схвильованих слів привітання, потьмарених спільним горем, вони трохи поплакали, а затим довго й ніжно обіймалися. Їм було що сказати, та мало що з цього вони могли висловити. Тінь Скелі майже фізично обважнювала їхні серця. Це неможливо було виразити словами, це заледве могли передати навіть почуття. Мадемуазель першою повернулася до розміреної реальності літнього дня й упевнено підняла жалюзі, впустивши в кімнату мирну атмосферу садка. На плакучому в’язі за вікном туркотіли базіки-голуби.

— Дай-но я на тебе погляну, chérie, — бліде личко, обрамлене віялом із перев’язаних багровою стрічкою кучерів, було майже настільки ж білим, як ситцеві подушки місіс Катлер. — Така бліда — але красуня. Пам’ятаєш, я тебе сварила за те, що ти розтираєш гу­би пелюстками герані? Але поглянь! У мене такі чудові новини!

На простягнутій на клаптикову ковдру руці Діани мільйоном райдуг переливчасто виблискував старовинний французький перстень. Ірма всміхнулася, і звична ямочка з’явилась у неї на щоці.

— Люба мадемуазель! Я така рада! Ваш Луї — чудовий чоловік!

— Tiens!30 Ти вже розгадала мою таємницю?

— Я не вгадувала, люба Діано — я знала. Міранда завжди казала, що головою я вгадувала, а серцем знала.

— О, Міранда, — зітхнула гувернантка.