Читати книгу - "Числа Харона"

Виходячи з помешкання, підійшов до телефонного столика. Підняв трубку й прислухався до протяжного сигналу.

— Телефон справний, — озвалася з вітальні Леокадія. — Запевняю тебе, вона не дзвонила. Такі, як вона, ніколи не дзвонять. А коли до них телефонує якийсь закоханий дурень, то хвицяють ногами, регочуть від утіхи й показують на мигах подружкам: оце-то сміхота!

— Спасибі за цікаву інформацію, — Попельський роблено посміхнувся. — Тільки зроби ласку й поясни мені, хто тут до кого дзвонить, бо я нічого не збагну. Але зроби це пізніше, бо зараз у мене немає часу вислуховувати твої здогадки...

Вийшов, тихо зачинивши двері. І лише на сходах разом із голосним «Курва його мать!» вилив свій гнів на злостиву кузину.

Була четверта пополудні. Над містом розливалася спека. Біля поштамту Попельський узяв екіпаж. Повіз повільно рухався вулицею Коперника до Воєводської комендатури. Там Едвард наказав візникові почекати, вийшов і за кілька хвилин знову сидів під опущеним дашком. Роздер конверта, який узяв на прохідній, і прочитав інформацію, про яку вчора ввечері попрохав, зателефонувавши Юзефові Лопушнякові:

Леон Буйко, вулиця Задвужанська 25, кв. 14.

Наказав їхати вулицями Потоцького й На Байках, а тоді зупинитися на Задвужанській метрів за сто від кам’яниці під номером 25. Це був будинок, відокремлений від вулиці залізним парканом і зеленими кущами. Перед ним росли два високі дерева, які затінювали вікна на першому й другому поверсі. На травнику гладка служниця в лляній сорочці без рукавів розвішувала на мотузку випрану білизну, показуючи неголені пахви. Попельський якусь мить придивлявся до неї й слухав куплета, що його надтріснутим від надміру алкоголю й тютюну баритоном наспівував якийсь пожилець першого поверху.

Сюп, Манюсю, музична гра,

Танцюї батярів тьма.

Розплатився з візником, швидким кроком подолав відстань, яка ділила його від воріт й опинився в приємній прохолоді старого будинку. Перед ним бігли сходи, ліворуч засклені двері вели на подвір’я, оточене цегляним непотинькованим муром. Усе докладно оглянув. Тоді піднявся нагору. Квартира номер 14 була на останньому поверсі. Діставшись туди, Попельський кілька хвилин постояв, спираючись на поручні й важко дихаючи. Доведеться ще раз спуститися вниз, щоб перевірити, чи Буйко не вислизне у вікно, глянувши випадково у вічко й перелякавшись.

Швиденько збіг сходами на подвір’я й глянув угору. Із полегшенням збагнув, що з вікон останнього поверху не можна вийти на дах. Під час цих оглядин його зачепила недовірлива служниця, питаючи: «А то ду кого?». Едвард збув її непривітним бурчанням і знову піднявся до дверей Буйка. Зняв піджака й капелюха, проте це не надто його прохолодило. Він був весь мокрий. Нова сорочка просякла вологою, піт стікав під пов’язкою на спині. Попельський зціпив зуби й підійшов до дверей. Едвард не бавився в дотримання поліційних норм. Згідно них він не повинен був сам заходити до помешкання підозрюваного.

Попельський більше не був і водночас досі не став поліцейським. Натиснув клямку, а коли двері не подалися, голосно постукав.

Відчинив невисокий, огрядний чоловік у потертому халаті, який, здавалося, був його єдиним верхнім одягом, коли не рахувати шкарпеток із гуцульським візерунком. Побіжно глянувши на худі литки підозрюваного, обрезклі щоки й чимале черево, Попельський зрозумів, що не потребуватиме браунінга, аби застосувати силу й приборкати імовірний опір Леона Буйка, якщо перед ним справді був він.

— Добридень, — увічливо привітався Едвард. — Я маю приємність розмовляти з паном Леоном Буйком?

— Приємність чи навпаки неприємність, — пирхнув чоловік у халаті й нервово підтягнув шкарпетку, — ви зможете відчути лише під час розмови або ж після неї...

Добір слів свідчив про те, що пожилець чотирнадцятої квартири був людиною освіченою. Попельський відчув сильне роздратування. Рани на спині пекли, зламаний ніс набрякав, втягуючи пилюку й гаряче повітря помешкання. Подумки послав до біса вишукані манери. Не мав часу на ґречні розмови й перепросини. Рвучко вперся долонею в груди співрозмовника. Під пальцями відчув вологу спітнілу шкіру. Штовхнув так сильно, що чолов’яга втратив рівновагу й простягнувся на підлозі. Попельський швидко зачинив двері зсередини, а ключа сховав до кишені.

— Ґвалт! — зарепетував заскочений зненацька чоловік, замітаючи полами халата підлогу.

— Цить! — засичав Попельський. — Не битиму більше, якщо будеш тихо.

Пожилець розкрив рота, щоб знову закричати. І тоді відчув подмух повітря. Щось виросло в нього на підборідді, а солонкавий смак у роті й болюче посмикування свідчили про те, що він, мабуть, прикусив собі язика.

Третього удару Попельський не завдав. Лише схопив лежачого за комір, протягнув тіло метрів зо два підлогою, мов мішок, і кинув під вікном. Поли халата розкрилися й звідти визирнуло тлусте коліно, вкрите рудуватим волоссям. Попельський простяг руку до фіранки й гидливо витер нею долоню.

— Мене звуть Едвард Попельський? А вас?

— Леон Буйко, — чолов’яга вимовляв слова повільно, розбризкуючи довкола слину й кров.

— Освіта?

— Доктор філософії й математики.

— Який університет?

— У Росії, Казанський, — Буйко сів на підлозі й приклав долоню до палаючої щоки.

— Яка тема докторської дисертації?

— Однаково нічого не втямиш, ти негіднику! — уже впевненіше відповів математик.

Попельський старанно повісив піджака на спинці стільця, а капелюха поклав на столі, перевіривши спершу, чи там чисто.

За зеленими шибками книжкової шафи видніли корінці книжок. Відчинив дверцята й глянув на них, то були дешевенькі видання польської та зарубіжної класики. Генрик Сенкевич, Болеслав Прус, Віктор Гюго, Анатоль Франс. З наукових видань були хіба що російський атлас анатомії людини й двотомна енциклопедія Брокгауза. Жодної математичної праці, жодної Біблії.

Зачинив шафу й зайнявся письмовим столом. Відкрив його й висунув горішню шухляду. Там була звичайна преса: «Слово польське», «Хвиля», «Ранкова газета», а також журнали «Львівські музичні й літературні новини», «Світанок», «Вірний Львів». Уважно