Читати книгу - "Сповідь відьом"

Міріам обернулася, взяла зі стола ворсистий чорний оберемок. І кинула його мені. Я ледь встигла спіймати його на льоту біля свого стегна.

— Ви забули оце в п’ятницю в його авто.

— Дякую. — Мій светр зберігав запах гвоздики та кориці.

— Будьте уважніші зі своїми речами, — невдоволено пробурмотіла Міріам. — Ви ж відьма, докторе Бішоп. Тому давайте собі раду самотужки і не ставте Метью в скрутну ситуацію.

Я крутнулася на п’ятах, і, не кажучи ні слова, пішла забрати у Шона свої манускрипти.

— Все нормально? — спитав він, несхвально зиркнувши на Міріам.

— Просто прекрасно. — Я назвала йому свій звичний номер місця, а потім подарувала усмішку, щоб розвіяти його занепокоєння.

«Чого це Міріам так зі мною розмовляє?» — кипіла я гнівом, вмощуючись на своє робоче місце.

Мої пальці свербіли так, наче під шкірою у мене повзали сотні якихось комах. Між пальцями проскакували малесенькі зелено-сині іскри; вискакуючи з мого тіла, вони лишали за собою енергетичні сліди. Я стиснула кулаки і швидко сіла на них, щоби ніхто не помітив. Бо виходило негарно. Як і всі університетські викладачі, я присягнулася не заносити до Бодліанської бібліотеки вогню чи займистих речовин. Востаннє подібне трапилося зі мною у тринадцять — тоді довелося викликати пожежну команду, щоб загасити полум’я, що спалахнуло на кухні.

Коли палюче відчуття ослабло, я озирнулася довкола — і полегшено зітхнула. У Сельден-Енді я була сама-одна. Отже, свідків улаштованого мною феєрверку не було. Вивільнивши руки, я уважно придивилася до пальців та долонь — чи не залишилося там слідів надприродної активності. Енергія відходила з моїх пальців, і блакить розрядів вщухала, перетворюючись на сріблясто-сіре тло.

Перший коробок я відкрила лише тоді, коли остаточно пересвідчилася, що не підпалю його. І вдала, що нічого незвичайного не сталося. Однак доторкнутися до комп’ютера я не наважувалася, бо боялася, що мої пальці прикиплять до пластмасової клавіатури.

Не дивно, що зосередитися мені після цього було важко, тому до обіду переді мною лежав той самий манускрипт. «Може, треба попити чаю, щоб остаточно вгамуватися?» — подумала я.

Зазвичай на початку семестру в середньовічній секції читального залу імені герцога Гамфрі можна було зустріти кількох нечисленних відвідувачів-людей. Сьогодні ж там був лише один: літня жінка, представниця простих людей. Вона сиділа, роздивляючись освітлений манускрипт крізь збільшувальне скло. Минулого тижня вона сиділа, затиснута поміж незнайомим демоном та жінками-вампірами. Була там і Джиліан Чемберлен. Разом із чотирма іншими відьмами вона витріщалася на мене з такою злобою, наче я підвела усю нашу відьмацьку породу.

Швидко проходячи повз них, я зупинилася біля столика, за яким сиділа Міріам.

— Гадаю, ви маєте вказівки йти слідком за мною на обід. Ви йдете? Бо вже час.

Вона з нарочитою обережність поклала на столик олівець.

— Тільки після вас.

Та коли я дійшла до сходів із тильного боку, Міріам вже була там і показувала на сходи.

— Спускайтеся там, — сказала вона.

— З якого це дива? Яка різниця?

— Робіть, як знаєте, — знизала плечима Міріам.

Я пішла вниз на один сходовий марш, я глянула у маленьке віконце в обертальних дверях, що вели до Верхнього читального залу — і мені дух перехопило.

Зал аж репався від створінь. Вони розділилися між собою. За довгим столом сиділи лише демони, але перед ними не лежало жодної книжки — ні згорнутої, ні розгорнутої. Вампіри із непорушно закляклими тілами та немиготливими очима сиділи за іншим столом. Відьми, здавалося, наполегливо й старанно працювали, але їхні насуплені брови були, скоріш, ознакою не зосередженості, а роздратування тим, що вампіри й демони випередили їх і зайняли місця ближче до сходів.

— То чи слід нам водитися разом? Чи думаєте, люди цього не помітять, — зауважила Міріам.

— І що ж я зробила не так цього разу? — пошепки спитала я.

— Нічого. Тут немає Метью, — діловито-спокійно пояснила Міріам.

— Чому ж вони так бояться його?

— Вам цікаво — ви й спитайте в нього. Я не знаю, бо зазвичай вампіри не пліткують. Але не переймайтеся, — сказала вона після невеличкої паузи, оголяючи гострі білі зубки. — Вони занурені в роботу, тож вам нема чого боятися.

Я сунула руки в кишені й застукотіла сходами, потім проштовхалася крізь натовп туристів, що зібралися в чотирикутнику першого поверху. У кафе я проковтнула сандвіч та випила пляшку мінералки. Коли я вирушала до виходу, в око мені впала Міріам — вона саме згорнула роман про загадкове вбивство і намірилася йти за мною.

— Діано, — звернулася вона до мене біля бібліотечної брами. — Що ви замислили?

— Не ваше діло, — відрізала я, і Міріам зітхнула.

У залі герцога Гамфрі я помітила відьмака в твідовому костюмі. Міріам непорушно, мов статуя, завмерла в центральному проході й спостерігала за мною.

— Ви тут за старшого?

Він ствердно кивнув.

— Мене звуть Діана Бішоп, — мовила я, простягаючи руку.

— Пітер Нокс. І я прекрасно знаю, хто ви. Ви донька Ребекки та Стівена, — сказав він, легенько торкаючись моєї руки пучками. Перед ним на столі лежав гримуар — книга заклинань дев’ятнадцятого століття, а збоку стос довідкової літератури.

Це ім’я здалося мені знайомим, та я не могла з точністю пригадати, а те, що з вуст відьмака злетіли імена моїх батьків, мене занепокоїло. Я ковтнула клубок, що підступив до горла.

— Будь ласка, заберіть із бібліотеки ваших… е-е-е, ваших друзів. Сьогодні на заняття прибувають студенти, і нам не варто їх лякати.

— Хотілося б поговорити з вами наодинці, докторе Бішоп. Гадаю, ми дійдемо певного консенсусу, — запропонував відьмак і поправив окуляри на переніссі.

Я наближалася до Нокса і відчувала, як зростає небезпека. Шкіра під нігтями загрозливо засвербіла.

— Вам нема чого мене боятися, — мовив він із докором. — Навпаки — отого вампіра слід…

— Вам здається, ніби я знайшла щось таке, що належить відьмам, — перервала я його. — Так от — тієї речі у мене більше немає. Якщо вам потрібен «Ешмол сімсот вісімдесят другий», то перед вами на столі — аркуші для замовлень. Вперед!

— Ви не розумієте усієї складності ситуації.

— Так, не розумію. І не хочу розуміти. Тому, будь ласка, дайте мені спокій.

— Зовнішньо ви так схожі на свою матір! — мовив Нокс, змірявши мене поглядом. — Але я бачу, що ви успадкували й притаманну Стівену впертість і затятість.

Я відчула вже звичні для мене роздратування та заздрощі, що з’являлися щоразу, коли відьмак згадував імена моїх батьків чи факти з історії нашої родини —