Читати книгу - "Маргаритко, моя квітко"

газети, Маргарита чула плюскіт води, порскання, хлюпання Гінцеля та його спів. Коли непрочитаними залишилися тільки оголошення і вона, взявшись до рубрики «Знайомства», замислилася, чи «сувора леді у шкірі» – це те саме, що «безжальна домінантна жінка-вамп», – у лазничці загудів фен. І саме тоді, коли Маргарита хотіла встати і пошукати метр, аби уявити собі, як виглядає бюст обсягом 140 сантиметрів, у двері хтось подзвонив. Маргарита зиркнула на годинник. Було кілька хвилин по дванадцятій.

– Це, напевно, листоноша, – гукнула Маргарита Гінцелеві. -Відчини!

Дівчина почула кроки в напрямку до вхідних дверей. Двері відчинились, і Гінцель сказав: «Добридень!» Кілька секунд було дуже тихо. Маргарита подумала: «Це таки не листоноша!» А тоді почула голос тата: «Де Маргарита?» Голос звучав обурено.

– У своїй кімнаті! – сказав Гінцель, який не міг знати, що тато тут уперше і не орієнтується у квартирі.

– А де її кімната?

– Просто по коридору, – сказав Гінцель.

Тато прокрокував через вітальню і з'явився на порозі Маргаритиної кімнати. У руках він тримав букет квітів і кілька гарно загорнутих пакуночків. Але погляд у нього був збуджений і розлючений.

«Боже, що з ним таке?» – подумала Маргарита. Тато пожбурив квіти й пакунки на Маргаритине ліжко і гнівно витріщив на доньку банькаті очі. Потім глибоко вдихнув і заверещав:

– Отакої! Отаке тут відбувається?! Такі тут справи?! Оце так! Оце так гарно!

Маргарита страшенно перелякалася. «Він з глузду з'їхав, -подумала вона. – Тепер наш бідний татусик збожеволів».

– Що сталося? – запитав Гінцель, який зайшов до кімнати слідом за татом.

~ Не знаю, – прошепотіла Маргарита.

– Ах, ти не знаєш? – закричав тато. – Тобто тобі це здається цілком нормальним? – Хапаючи ротом повітря, він гепнувся в Маргаритин фотель, здер із себе шалик і почав смикати краватку, намагаючись послабити вузол. – Маргарито, тобі тільки п'ятнадцять! Тобі ще зарано товктися з хлопцем у ліжку посеред білого дня!

Маргарита з розпачем подивилася на батька, безпорадно поглянула на Гінцеля, і до неї потроху почало доходити. Якщо не враховувати обв'язаного довкола стегон рушника, Гінцель був голий. Гінцель також це збагнув. Але його це, здавалося, розвеселило. Він вишкірився, як нова копійка, присів на край Маргари-тиного ліжка і пробурмотів:

– Кур-р-ртка на ваті! Старим пердунам і справді тільки грання в голові!

Чи почув це тато, Маргарита не зрозуміла.

– До того ж, із таким! – Тато дивився на Гінцеля так, ніби перед ним на ліжку сиділо все зло світу.

– З яким таким, шановний пане? – запитав Гінцель, удаючи з себе байдужого, та Маргарита помітила, що його голос трохи тремтить. І пальці, які цнотливо тримали рушник, теж тремтіли. Маргариті хотілося заспокоїти Гінцеля, погладити його по руці, та вона не була певна, чи за таких обставин це посприяє поліпшенню загального настрою.

– Крім усього іншого, ти останній гімнюк, бо спиш із неповнолітньою! – викрикнув тато й підскочив. Маргарита злякалася, що він може кинутися на Гінцеля, однак тато цього не зробив, а тільки почав крокувати взад-уперед по кімнаті.

– Та чого це я на вас кричу! Ви ж найменше винні. Ви молоді, дурні, дезорієнтовані! Ви просто немудрі молоді мавпи, більше нічого! І ніхто вас не пильнує! – тепер тато сварився трохи тихіше. Він зупинився біля вікна, подивився на похмуре осіннє небо й запитав: – А де твоя мама, Маргарито?

– Я тут! – мама озвалася з порога вітальні. Маргарита не зрозуміла, як довго вона вже там стоїть, бо, спостерігаючи за тим, як тато бігав сюди-туди, нічого іншого не помічала.

– З тебе десятка, – сказав Гінцель до Маргарити. – Я виграв перукарське парі.

Маргаритина мама зробила собі коротку стрижку, яка, без сумніву, була останнім писком моди. З нею вона виглядала дуже гарненькою і страшенно юною. Однак Маргариті в цю хвилю було не до того.

– Мамо! – закричала вона, вискочила з ліжка і, схлипуючи, кинулася їй на шию. – Він такий несправедливий! – ридала Маргарита. – В нього такі брудні думки! Чому він так погано думає про мене і про Гінцеля?

Мама міцно обняла Маргариту.

– Боже Всемогутній, що сталося? – спитала вона.

– Вона ще питає! – закричав тато. – Вона, певно, теж вважає це цілком нормальним!

– Гінцелю, в чому річ? Скажи хоч ти принаймні! – попросила мама.

– Та най його качка копне, – сказав Гінцель. – Насправді нічого не сталася. Я саме покупався і сушив волосся, а тут подзвонили у двері. Маргарита думала, що це листоноша, попросила мене відчинити, і я вийшов, у чому був… – Гінцель вказав на свій рушник -… а тепер пан поборник моралі вважає, що я вискочив прямісінько з Маргаритиного ліжка!

Мама поглянула спантеличено.

– Ах, от що! – врешті пробурмотіла вона й відвела Маргариту назад до ліжка. – Лягай, моє золотце! – сказала вона. – І не хвилюйся!

Вона натягнула ковдру Маргариті до кінчика носа. Пролунав іще один дзвінок у двері. Цього разу дуже різкий.

– Я не піду відчиняти, – сказав Гінцель. – Бо ще виявиться, що це бабуся, і вона теж дістане серцевий напад!

– Це, мабуть, Гансик, – озвався тато. – Я сказав йому прийти сюди!

– Це, певно, діти, – сказала мама. – В них сьогодні уроки закінчуються раніше. їх мала привести мама Роббі!

Мама пішла відчиняти. Гінцель поспішив за нею, хряснувши за собою дверима.

Маргарита лежала і мовчки дивилась у стелю. «Властиво, тепер він мусив би попросити в мене пробачення», – подумала вона і засумнівалася, чи слід їй відразу милостиво прийняти вибачення, чи варто трохи зачекати. З коридору долинали голоси. Здається, прибули Меді, Пепі та Гансик. Маргарита почула, як Меді сказала: «У брамі ми зустріли Гансика! Він сказав, що тато вже тут! Де мій тато?» Від Гансика Маргарита почула тільки: «А цей що тут робить?» Напевно, він побачив Гінцеля. А тоді – голос мами: «Меді, – сказала мама, – тато зараз у Маргарити, залиш їх поки що вдвох, моя люба!»

Тоді всі голоси стихли. Мабуть, мама з Гансиком, Меді та Пепі пішли до кухні. Маргарита і далі лежала мовчки. А оскільки тато і не збирався перепрошуватися, Маргарита сіла і сказала:

– То ти мені не віриш? Він справді тільки купався! Бо в нього вдома немає ванни!

– Не грай вар'ята! – сказав тато. Але голос його вже не був по-справжньому обурений.

– Не знаю, пощо мені грати вар'ята, – сказала Маргарита, намагаючись приховати лють. – Кожна нормальна людина побачила би, що він