Читати книгу - "Маленька принцеса"

— Від бенкету нічого не лишилось, Емілі, — мовила дівчинка. — Більше немає принцес. Ми тепер знову в’язні Бастилії.

Сара сіла й затулила обличчя руками.

Якби ж вона не зробила цього, а натомість поглянула у віконце, можливо, закінчення цього розділу було б зовсім іншим. Адже якби дівчинка визирнула у віконце, вона б точно злякалась від побаченого, — там було те саме обличчя, притиснуте до скла, що зазирало раніше, коли Сара розмовляла з Ерменґардою.

Та вона не підводила голови, а сиділа так якийсь час. Сара завжди так сиділа, коли намагалась наодинці щось перебороти. Згодом підвелась і пішла до ліжка.

— Я більше нічого не можу уявити. Не варто більше пробувати, — сказала вона. — Треба поспати. Може, сни навіють мені щось хороше.

Дівчинка раптово відчула себе такою стомленою — може, від голоду, — що знеможено присіла на краєчок ліжка.

— Уявімо, що в коминку горить яскравий вогонь, і язички полум’я весело танцюють за решіткою, — пробурмотіла вона. — Уявімо, що тут стоїть зручне крісло — перед маленьким столиком, на якому парує вечеря — гаряча вечеря. І уявімо, — Сара натягнула на себе тоненьку ковдерку, — уявімо, що це чудесне, м’яке ліжко, з шерстяними ковдрами й пухкими подушками. Уявімо… Уявімо… — втома зморила дівчинку, її очі заплющились, і вона заснула.

Сара не знала, скільки вона проспала. Вона так стомилася, що її сон був глибокий і непорушний. Її ніщо не здатне було розбудити. Навіть якби вся Мельхиседекова сім’я вирішила вилізти з нірки, щоб улаштувати ігри й змагання просто в кімнаті, Сара цього не почула б.

Вона прокинулася зненацька, й навіть не знала, що саме її розбудило. Насправді ж дівчинку розбудив різкий звук, що пролунав, коли зачинилося віконце на горищі — після того, як спритна постать у білому прослизнула крізь нього і припала до черепиці на даху. Постать трималася досить близько, щоб спостерігати за горищем, але водночас і не впритул до вікна, щоб лишатись непоміченою.

Спершу дівчинка не розплющувала очей. Вона відчувала сонливість і водночас — що неабияк дивувало — тепло й затишок. Їй було так тепло й затишно, аж не вірилося, що це відбувається насправді. Сарі ніколи не вдавалось відчути такого тепла, хіба у мріях.

— Який приємний сон! — промурмотіла вона. — Мені так тепло. І зовсім не хочеться прокидатись…

Звісно, це був сон. Дівчинка відчувала, ніби вона спить на теплих, приємних на дотик простирадлах. Вона майже насправді відчувала, що вкрита ковдрою, а коли провела рукою, то намацала щось дуже схоже на атласну пухову перину. Так не хотілося прокидатись від цього приємного сну — Сара вирішила полежати нерухомо в надії, що сон вдасться затримати.

Та не вийшло — навіть міцно заплющені повіки не помогли знову накликати сон. Щось у кімнаті примушувало дівчинку прокинутися. Це були відблиски світла і незвичний звук — потріскування, тихий гул вогню.

— Ох, я прокидаюся, — сумно мовила вона. — І нічого не зміниш.

Дівчинка розплющила очі і усміхнулась, бо побачила горище таким, яким воно ніколи раніше не було, — та й більше не буде.

— Я таки не прокинулась, — прошепотіла Сара, підводячись на лікті, щоб огледітися. — Сон триває.

Вона була впевнена, що це сон, адже наяву цього не було — просто не могло бути.

Ви поцікавитесь, чому Сара думала, що досі не прокинулась? А тому, що довкола неї все змінилося. У коминку весело палав вогонь. На плиті сичав маленький мідний чайник — він уже закипів. На підлозі був розстелений теплий килимок темно-червоної барви. Перед коминком стояло розкладне крісло, на ньому лежали подушки. А поряд — розкладний столик під білою скатертиною. На столику красувалися тарелі, накриті покришками, чашка з блюдцем і чайничок для заварки. Ліжко було застелене новенькими простирадлами й ковдрами, підбитими атласом. На ліжку знайшовся новенький шовковий халат, пара пантофлів і кілька книг. Здавалось, ніби кімната, про яку мріяла Сара, якимось дивом стала дійсністю — наповнена теплим світлом, що розсіювалось від яскравої лампи під рожевим абажуром.

Дівчинка сіла, спираючись на лікоть, і раптом їй подих перехопило.

— Чари не розвіюються, — видихнула вона. — Мені ще ніколи не снились такі сни.

Вона боялась поворухнутися. Проте зрештою скинула ковдру і спустила ноги на підлогу. На її вустах грала захоплена усмішка.

— Мені сниться, ніби я встаю з ліжка, — почула вона власний голос. А потім, спинившись посеред кімнати, стала повільно повертатись і роздивлятись навсібіч. — Мені сниться, ніби все це не зникає. Сниться, ніби все справжнє! Це чари. Або я зачарована. Мені тільки здається, ніби я все це бачу.

Слова почали вилітати все швидше, ніби поспішаючи:

— Якби ж мені й далі так здавалось! — вигукнула дівчинка. — Мені все одно! Хай здається!

Сара спинилась на мить, важко дихаючи, а потім знову заговорила:

— Це не може бути правдою! — повторювала вона. — Не може бути правдою! Але ж кімната здається справжньою!

Дівчинку вабив миготливий вогонь, вона опустилась на коліна перед коминком і простягнула до нього долоні — так близько, що жар аж змусив її відсахнутись.

— Намріяний вогонь не був би гарячим, — вигукнула вона.

Сара підвелась, підійшла до стола, доторкнулась до тарелів, потім нахилилась до килимка. Попрямувала до ліжка і помацала ковдру. Потім узяла м’який стьобаний халат і раптом притисла його до грудей, а тоді притулила до щоки.

— Він теплий! Він м’який! — ледве не схлипувала вона. — Він справжній. Він мусить бути справжнім!

Сара накинула халат на плечі й узулась у пантофлі.

— І вони справжні! Усе справжнє! — гукала вона. — Я не сплю, не сплю!

Вона кинулася до книг і розгорнула ту, що лежала зверху. На форзаці було написано кілька слів. Ось вони:

«Дівчинці з горища. Від друга».

Коли Сара прочитала їх, то зробила дуже дивну річ — опустила обличчя на сторінки книги й розплакалась.

— Я не знаю, хто це, — казала вона, — але хтось про мене дбає бодай трохи. У мене є друг.

Сара взяла свічку і крадькома вийшла зі своєї кімнати. Вона попрямувала до кімнатки, де мешкала Беккі, і спинилась над ліжком подруги.

— Беккі! Беккі! — голосно прошепотіла вона. — Прокидайся!

Коли Беккі прокинулась і сіла на ліжку, страшенно налякана, на її обличчі виразно виднілись сліди від сліз. Перед нею височіла постать у розкішному стьобаному халаті з малинового шовку.

Обличчя гості сяяло від щастя. Біля ліжка стояла, тримаючи свічку, та Принцеса Сара, яку пам’ятала Беккі.

— Ходімо, — промовила вона. — Беккі, ходімо!

Беккі так злякалася, що не могла говорити. Вона просто підвелась і без слів попрямувала