Читати книгу - "Кола на воді"

– Ми з міліції. Вашу онучку знайшли.

Підвела мутні очі:

– У Богданки сьогодні день народження… Десять рочків.

– Кажу ж, знайшлася вона.

Озирнулась:

– Я ж сукню їй купила у секонді, красиву і не поношену зовсім. Де ж та сукня? Купила… Пляшку не стала брати, а плаття дитині… Куди воно запропастилось, га? Богданка ж так просила плаття.

Жінка заходилась шукати по кімнаті, хиталась, ледь пересувала ноги й врешті глухо впала біля столу, вчепилася руками за край і спробувала підвестися. Майор підійшов, швидко підхопив попідруки й посадовив на стілець, зазирнув у очі й голосно прокричав:

– Богданка у лікарні, з нею усе гаразд! Чуєте?

Захмеліле обличчя попливло.

– А сукня? Богданка… хотіла… Лі… Лікарня?

– Жива ваша онука. Розумієте?

Жінка повторила нечутно оте «жива» і заголосила, та так, що настирлива муха, зелена така, лискуча, що весь цей час літала над головами й прагнула всістися прямо на сяючу лампочку, раптом злякано змовкла й застигла на потрісканій стелі.

– Дитинка моя… Дитинко…

Анатолій відвернувся й швидко вийшов на свіже повітря, практично вибіг із двору і вже на вулиці ковтнув тишу, немов згусток меду. Хотілось вимитись, шубовснути у воду з головою, аби і оте голосіння, і та муха під стелею змились. Будинок понуро мовчав десь позаду, мабуть, відчував, що в ньому перебувати дітям протипоказано, не те, що жити. Що ж вона бачила, Богданка? Пригадалися перелякані очі. Не дивно. Якими ж вони ще можуть бути? І сукня… таке собі свято, придбане у секонді, мабуть, перша справжня сукня, а в ній ледь не померла. Навіть смішно, якби не було так страшно. А вижила ж… Для чого? Чому вона? Оксанки нема, його дівчинки-світлячка вже не буде, Юлі з її метеликами – теж, а ця дівчинка вижила. Щоб повернутися назад у будинок без дитинства?

– Бачу, вже з Митрофанівною поговорили?

Анатолій від несподіванки здригнувся. Голос йшов звідкись поруч, здається, крізь паркан. Придивився. Жінка. Вона стояла біля самої хвіртки, зосереджена й зібрана, немов дослухалася до команди «старт», а її чомусь ніяк не давали. Помітивши його погляд на собі, пожвавилась й практично вибігла на вулицю, стала поруч, зазирнула в очі, не дивилась, а обмацувала. Худа, дещо згорблена, вже в літах, швидкі рухи. Такій в душу влізти – що на прогулянку сходить.

– А я чекаю-чекаю, думаю, коли ж до мене зайдете? Ви ж із міліції? То я Богданку з тим іродом помітила! Я й лемент підняла, сусідів скликала, вам дзвонила. Як подумаю, то ноги-руки трусяться, аж дрижаки беруть. Ненечко моя рідна, що ж це на білому світоньку робиться? Як таку звірюку земля-матінка носить? Куди ж це ви дивитесь, га? Чому наволоч таку впіймати не можете?

Слова вилітали й котилися, котилися, котилися, одне за одним, невпинно й натхненно, немов у пісню складалися. Жінка ж і руками їм допомагала, окреслюючи у повітрі самі знаки питання та оклики.

– І що ж це буде? Як же воно буде? Дитинка моя бідолашна!

– А як ви помітили Богданку?

Аж підскочила, заторохтіла:

– А я, синочку, що? Я козу вигуляти збиралась. Вона в мене, триклята, зовсім молока не дає, бо хіба ж то молоко – півлітра? Лишенько, а не коза. А я ж їй і травички, і водички, і хлібця, і… Та про що це? А, увечері випасти зібралась на бережку. Спека та проклятуща всі трави випила, лише там, біля річки, дещиця зеленіє, то я туди свою Масюню й повела.

Коли бачу, йде хтось, двоє йдуть, так віддаль. Думаю, хто б це міг бути? Чоловік красивий, статечний. Немає серед наших таких. А далі й машину помітила. Думаю, точно приїжджий. А дівчинка поруч худюча й підстрибує з лялькою в руках. Суконька на ній, не нова, але файна, волоссячко по вітру розлітається, сміється дзвіночком, ляльку притискає до себе. Я придивилась, а то ж Митрофанівни онука, Богданка наша, та тільки радісна така, що й не пізнати! Я й про козу забула. Думаю, побіжу, спитаю сусідку, що за чоловік? Батько, може… так я наче Юрка знаю, давно бачила, але б упізнала. То хто ж?

Забігла, а вона біля столу куняє, стара клуня! Ой прости мене, Господи! Побачила, за стіл тягне, наливає, мовляв, Богданці як-не-як десять рочків виповнилося, ювілей! Я випила, ледь пересилила, та й питаю, а з ким то іменинниця гуляти пішла? Стара очі вилупила на мене й каже, що перепила я, от і привиділось. Та що б я перепила?!! То вона не просихає! Де Богданка поділася й не відає.

Нахилила голову убік, хустку тугіше натягнула й продовжила:

– Е, думаю, щось тут не те, ще й лялька та. У Богданки хіба такі красиві ляльки є? Нема. І розуму в бідолашної нема. Не вся, словом, тож таку обкрутити, що раз плюнуть. А тут ще й маніяк! Думаю, рятувати треба дитину, бо хто ж порятує? От і давай сусідів кликати, вам дзвонити, а вже потім… Ой-ой-ой, заступи й відведи, що ж то коїться, га? Куди ж ви дивитесь? Ледь не втопили дівча, немов кошеня сліпе, а нікому ніякого й діла нема? Звичайно, сиротину, та ще й не при розумі, то вже й не шкода?! А воно ж жива душечка!

Анатолій краєм ока озирнувся на будинок. Петро не виходив, очевидно, про щось розпитував захмелілу господиню. Скільки ж ще таємниць ворушиться по куткам цієї будівлі?

– То Богданка незвичайна дитина?

Жінка закивала швидко:

– Атож. Не всі клепки у голові, та й не дивно. З такою матір’ю!!! Мабуть, за неньчині гріхи й розплата, що Богданка така народилась. Подумати лишень – дві душі безневинні загубила! Свят! Свят! Свят!

Сусідка так натхненно заходилась хреститися, що навіть пес не витримав, припинив скавчати, виліз з будки й грізно загарчав. Та озирнулась й тихцем відійшла подалі:

– Фу ти, проклятущий! Налякав! Що собака, що господарі! Страшно й згадувати. Я як дізналась, то спати не могла три ночі точно. Свят! Свят! Свят! Не світ, а яма помийна. Якби не сталося з сусідами, то й не повірила б, що таке жахіття трапитись може. Щоб мамка рідна такого наробила, прости мене, Господи! Та що гріха таїти? Митрофанівна й запила коли? Після. До того жінка яка