Читати книгу - "Міфи Давньої Греції"

Герой збив його вдруге і втретє, та Антей щоразу ставав тільки дужчий. Тоді здогадався Геракл, що Антеєві додає сили його рідна мати — Земля. Від кожного дотику до неї він набирався нової сили і ставав ще нездоланніший.

Раз у раз Антей сам падав на землю, ніби дратуючи Геракла, однак той уже знав, що робити. Прихитрившись, він схопив Антея за поперек і дужими руками підняв його догори. Дарма той випручувався і силкувався хоч ногою торкнутися землі, дарма гатив навмання своїми каменюками-кулаками, — його удари дедалі слабшали, потім руки кволо обвисли і подих став уриватись. Але Геракл усе тримав Антея високо над землею, аж поки той геть утратив силу й життя.

Довго ще блукав лівійським узбережжям Геракл, шукаючи місця, де море вужчало б настільки, що можна було б переплисти на той берег. Та хоч скільки вдивлявся він у блакитно-зелену далечінь, ані смужечки землі не виднілося. Широке море брижилося й мерехтіло сонячними блисками, зливаючись на обрії з небесною блакиттю.

Проте герой уперто йшов узбережжям вперед. Від старих людей він чував, що море вужчає там, де щовечора ховається сонце у глибінь Океану, тож ішов усе далі й далі на захід. З безхмарної високості нестерпно палило сонце, на пустельній землі давно вже не траплялося ні джерела, ні ручая.

І Геракл врешті став. Обдивившись уважно довкола, він вибрав найнижчу місцинку, підняв обома руками здоровенну палицю і чимдуж ударив нею об землю.

Ту ж мить блискучим водограєм бризнув угору прозорий життєдайний струмінь, дзвінко забило чисте джерело, і знесилений герой припав до нього спраглими вустами.

Півдня спочивав тут Геракл під веселе дзюрчання води, а коли нарешті подався далі, чисте джерельце зосталося і довго ще дарувало радість і силу мандрівникам. Згодом на нього натрапили знеможені, здорожені аргонавти, і воно надало їм знову снаги шукати дорогу до рідного краю.

А герой усе йшов та йшов узбережжям на захід. Аж нарешті йому здалося, що попереду, на самому обрії, високий берег наче розколовся навпіл. Та минув цілий день, поки Геракл переконався: море вужчає і тільки протока розділяє два береги.

Так герой добувся до протоки, що тепер ми звемо Гібралтарською. З радощів він звів власноруч обабіч протоки високі скелі — нехай інші мандрівники здалеку бачать, де вужчає море, і згадують його добрим словом.

І справді, ті скелі давні греки назвали Геракловими стовпами на шану своєму улюбленому герою. Цілі століття вони вважали їх краєм землі. Та людській відвазі немає меж — згодом з’явилися інші сміливці й пропливли повз Гераклові стовпи у безбережну широчінь океану.

Подвиг десятий: Геріонові корови

Серед безкрайого простору могутньої ріки Океану лежав острів Еріфея, дикий, безлюдний, бо там панував велетень Геріон. Це чудовисько мало три тулуби, що в поясі позросталися докупи, мало воно три голови, шість рук і шість ніг. Через те Геріон був завжди невтомний у бою, і ніхто не Зважувався змагатися з ним та зазіхати на Еріфею.

На тому острові вільно паслося велике стадо червоних корів, що належали Іеріонові, і саме їх, з волі царя Еврісфея, Геракл мав пригнати в Мікени. А стерегли те стадо здоровенний пастух Еврітіон і двоголовий пес Ортос, стерегли так пильно, що жодної корови не роздер дикий звір і не вкрав якийсь зухвалий зайда.

Про це Геракл уже чув, та ніщо його не лякало. Сидячи на крутому березі, він міркував про одне — як добутися до Еріфеї. Перед ним, аж до самого обрію, розпросторилася бездонна ріка Океан, її темні хвилі з глухим гуркотом налітали на прибережне каміння, здіймаючи водограї блискучих бризок. А Геракл усе сидів і сидів. Із безхмарного неба безжально палило високе сонце, але герой наче того й не помічав.

Врешті, не знаходячи ніякої ради, він розстелив на камінні лев’ячу шкуру, з якою ніколи не розлучався, і тільки-но вклався на неї, як одразу його знеміг важкий сон.

Коли надвечір Геліос-Сонце погнав своїх вогненних коней униз, до ріки Океану, і скісне проміння стало пекти героєві просто у вічі, він прокинувся і зопалу схопився за лук.

Сліпуча сонячна квадрига була зовсім близько, і Геракл у нестямі прицілився в осяйного бога.

— Кинь лук! — владно звелів безсмертний.

Геліос не розгнівався. Цікавий дізнатися, хто ж той сміливець, він придивився і впізнав Зевсового сина. Розпитавши його, світлий бог зрозумів, в яку скруту попав герой, і позичив йому свій золотий човен. У тому човні Геліос уночі перетинає весь Океан, щоб уранці знову вимчати зі сходу на небо, несучи людям ясний день і життєдайне тепло.

Зрадів Геракл і швидко скочив у човен. Але титан Океан надумав випробувати мужність уславленого героя і здійняв буревій. Тоді Геракл напнув, наче вітрило, свою лев’ячу шкуру і вправно, за вітром її повертаючи, невдовзі причалив до Еріфеї.

Не встиг герой ступити на берег, як на нього, люто гавкаючи, кинувся двоголовий пес Ортос. Підняв Геракл свою палицю і миттю відтяв обидві собачі голови, але до нього біг уже велетень, пастух Еврітіон. Прицілився герой, стріла просвистіла, непомильна, як завжди, — і Еврітіон упав неживий.

Довелося Гераклові прийняти бій із самим Геріоном. Той так зненацька наскочив, що героєві випала тільки мить один раз напнути тятиву, але ж та одна-єдина його стріла прошила всі три страхітливі голови, і нездоланний Геріон одразу сконав.

Загнавши корів у Геліосів човен, Геракл швидко поплив назад. Океан уже не здіймав високих хвиль, навпаки, вони лагідно несли човен до берега. Віддавши його із щирою подякою Геліосові, герой відпочив, а вдосвіта погнав своє червоне стадо на схід.

Неймовірно важкий був той перегін. Кілька разів на героя нападали якісь дикуни чи лихі люди, прагнучи відбити гарних корів, та проти Геракла всі були безпорадні. Проте і Геракл ставав безпорадний перед стрімкими скелями, бурхливими гірськими річками і глибокими урвищами. Сам один він би й тут легко пройшов, а зі стадом мусив далеко обминати всі перешкоди і гаяти час через страшне бездоріжжя.

Нарешті герой дійшов до річки Тібру і тут, пустивши стадо пастися в долині, сам солодко, міцно заснув. Так міцно, що не чув і не бачив, як до корів пробрався вогнедишний велетень Какус, син Медузи і бога Гефеста.

Той велетень жив у глибокій гірській печері, туди він і надумав сховати двох найкращих корів, укравши їх у Геракла. А щоб заплутати сліди, Какус потяг їх до печери