Читати книгу - "Огненний змій"

— Пора спати, діти! — сказав Чайка. — Дай боже, щоб на цьому все й скінчилося. Ходімо, брате Омельку.

Всі розійшлися.

Другого дня Іван і Маруся не знали, як показатися на очі дідові; але старий, проти їх сподіванки, зустрів їх дуже ласкаво і, здавалося, зовсім забув про вчорашню подію, тільки, коли бондариха стала жалкувати, що Маруся сидить така смутна, він ніби ненавмисне зауважив, що, може бути, вона цієї ночі мало спала. Маруся почервоніла вся як мак, і ніхто, крім Івана, не знав справжньої причини цього кольору, бо й бондар Омелько не пам’ятав нічого про вчорашню подію.

Після сніданку бондар Омелько водив Чайку й Івана по своїх господарчих закладах; а Маруся з дівчатами ходили дивитись на Батуринський базар. Вертаючи звідти, старша бондарівка сказала їй:

— Ти чувала, сестрице, про те, що в нас у Батурині земля плаче?

— Я чула про це ще в Воронежі, — відповідала Маруся, — ось добре, що ти нагадала: де це місце?

— А ось ходімо; ми тобі покажемо. Тільки диви не дуже прислухайся, а то й уві сні буде снитися.

Перейшовши довгу вулицю, повернули вони праворуч і зайшли на цвинтар, трохи вищий за ввесь Батурин. Маруся лягла до землі й припала вухом. Спершу нічого не було чути, і вона хотіла вже встати; але ось в середині землі пішов прикрий вітер: глухий, невиразний стогін жалібно потягнувся на далекі простори й відгукнувся тугим вищанням в іншому місці. Потім чує вона — ніби багато-багато голосів прокинулось від цього вищання й неслись з глибини землі вгору змішаною хвилею. З кожною миттю цю хвилю було чути виразніше; до неї приєднались інші голоси, нарешті склалося щось подібне на хор, але таке похоронне, таке жалібне, що Маруся не могла далі слухати й зі страхом підвелась з землі.

— А що, сестрице, чула? — спитали бондарівни; але Маруся нічого не відповідала, і тільки коли вийшли на вулицю й на них повіяв від Сейму холодний вітер, вона прийшла до пам’яті й спитала їх, що це так плаче в землі.

— Цього ніхто не знає, — відповідала бондарівна.

— Як, у всьому Батурині ніхто не знає?

— Та не тільки в Батурині, айв усьому світі; бо це диво сталося дуже давно; вже й людей тих нема, що знали про нього. А кажуть тільки, що колись у Батурині була війна й велика пожежа, й побито багато людей, і з того часу кров християнська плаче з землі.

Нічого не сказала на це Маруся; але таке нечуване диво запало Ти у душу, і вона поклала собі при нагоді спитати про це дідуся.

Коли дівчата повернулись додому, обід уже був на столі. Пообідавши, відпочили трохи й зібралися в дорогу.

Бондар Омелько зі своєю сім’єю випроводжав своїх гостей за Батурин.

Там, спинившись на могилі, випили старі по чарці настоянки, а молоді по шклянці меду; потім обнялись і розійшлись з різними наказами й привітаннями.

Пройшовши з півверстви, Маруся обернулась і побачила, що на могилі ще стоять люди, але коли зійшли в долину, могила вже ні разу не показувалася.

Всі троє йшли спершу мовчки під впливом почуття розлуки з приятелями, нарешті старий Чайка став розмовляти з Іваном про бондаря, розповідаючи про давню з ним знайомість, а що голова його була трошки п’яненька, хоч він і стерігся не пити зайвого, то розмова його скоро набула веселого щирого тону, як звичайно розмовляє підпилий українець. Маруся, що в неї не сходив з голови Батуринський цвинтар, вважала цю хвилину за найзручнішу, щоб запитати про своє; непомітно прикинувши в загальну розмову своє оповідання про те, як плаче у Батурині земля, спитала в старого, чи не знає він, від чого це робиться.

Старий, роздумуючи, похнюпив голову й хвилину не відповідав нічого. Тяжке зідхання вирвалось у нього з грудей.

— Від чого плаче земля? — повторив він. — Не питай у мене, дитино моя, від чого вона плаче… Багато накоїв лиха окаянний Мазепа! Сам пропав ні за собаку й інших згубив, проклята душа!

Ще раз зітхнув віщий старий і до самого вечора йшов понурий і смутний. Іван і Маруся мовчали. Але коли прийшли до Кролевця, від якого лишалося їм тільки тринадцять верстов додому, і зайшли до кума Андрія, Чайка знову звеселився і після кількох чарок зробився тим самим говірким Чайкою, що був у бондаря Омелька.

Частина друга

Шумить, гуде славний Вороніж; але не від грому й бурі, а від голінних пісень і танків. Весела юрба молоді при світлі місяця бурхливим припливом пливе спустілими вулицями. Чути в ній дзвін музики, тупіт танцюристів, різноголосий сміх і буйний галас; але ще чутніше голос добірних гуляк, що, відставши трохи від усієї юрби, виступали згорда, — похиливши набік високі шапки, заклавши руки в кишені своїх свит, і дзвінко й докладно наспівували чумацької пісні:

Ой, грайте, музики, від двора до двора,

та щоб не журилась стара ненька дома…

Цей голос ішов луною не тільки воронізькими левадами й садками, але й сам місяць ніби на нього відгукувався. Чудне було світло його: падаючи з висоти неба на темні дерева, на низенькі хати, на широку вулицю й юрбу танцюристів, він надавав усьому якогось особливого кольору й форми, який день не можна уявити; в його сяйві все здавалось надзвичайним, як у сні; все ніби рухалось і промовляло якоюсь дивною мовою: і тому так весело й вільно було на душі в гульливої юрби. Всі немов потрапили в чарівний світ, де немає злиднів і тягару, все чудесне й ясне, і мчали вперед безтурботно, ніби переконані, що танок ніколи не скінчиться й музики не перестануть.

Поперед усіх ішов Іван зі своєю чудовою бандурою, за ним — дві скрипки й бубон; але ні голос скрипок, ні гудіння бубна не могли заглушити дзвін бандури, що живим струмком випливав серед завального тону музики й надавав їй навіть у гуляцьких піснях якогось задумливого виразу. Всі вже в Воронежі знали історію цієї бандури; знавці дивувались з її особливого устрою; парубки й дівчата чули в її дзвоні особливий від звичайних бандур голос, і де з’являлась дивна бандура, там були й набільші вечорниці. Тим-то й тепер молодь з усього Воронежа зібралась в одну купу, зібрала