Читати книгу - "Чарівниця з острова Гроз"

Камо подивився на товариша, що корчився та стогнав, але не виявив до нього жалості.

— Я ж наказав не торкатися до неї! — зло прикрикнув він.

— Ця дівчина б'ється, наче кішка. Вона мало не вибила мені око, — поскаржився Івар.

— Катюзі по заслузі. Ходімо всі геть звідси, — суворо сказав Камо і, звернувшись до Маріки, додав: — На добраніч.

Маріка ще довго не могла заснути. Вона відчувала вдячність до цього мужнього та доброго чоловіка, якого ще два дні тому зовсім не знала. Він підібрав і одягнув її, віз до моря та оберігав, нічого не вимагаючи взамін.

Надвечір третього дня Маріка побачила море. Воно не було схожим на теплу лазурну гладь із її мрії. Вода в ньому була брудно-сірою. Море хвилювалося. Над ним низько нависло свинцеве небо. Воно насуплювало хмари, а хвилі шалено бились об берег, здіймаючи із дна пісок і водорості. На обрії повітряна та водна стихії зливалися в єдину сіру каламуть.

— Тут ми розстанемося, — сказав Камо.

— Чому? — запитала Маріка.

— Ти попливеш на кораблі, як мріяла, а ми вирушимо своєю дорогою.

— А можна мені поїхати з вами? — попрохала дівчина.

— Ні. У нас свої справи. Ми ж обіцяли доправити тебе до моря, — сказав Камо.

Маріка мовчки кивнула. Навіщо напрошуватись, якщо ти зайва? Як завжди, її переслідувала лиха доля. Варто було їй до когось прихилитись, як доводилося розставатися.

— Ходімо в порт, я домовлюся, щоб тебе взяли на борт, — запропонував Камо.

— Ні, я не можу прийняти від тебе такий подарунок. Це дорого коштує, а мені нічим відплатити, — відказала Маріка.

— Не бери в голову. У мене є знайомий шкіпер. Він не відмовить мені у проханні. Сьогодні його судно покидає порт.

У порту панували гамір і метушня. Вантажники котили по причалу бочки. Біля піраміди ящиків порпався поштар у форменій тужурці та кашкеті з кокардою. По сходнях, наче мурашки, снували люди з мішками на плечах.

На причалі стояв кремезний чоловік у пом'ятому кітелі. Темне масне волосся неохайними пасмами падало йому на плечі. Це був і капітан, і власник корабля. Камо підійшов до нього, сказав кілька слів і вказав на Маріку. Шкіпер безцеремонно втупився в дівчину виряченими, як у жаби, очима, і чоловіки почали жваво перемовлятися. Судновласник одразу викликав у Маріки неприязнь. Вона відвернулась, але однаково продовжувала відчувати на собі його погляд.

Коли всі тюки було піднято на корабель, до сходень підвели людей, закованих у кайдани. Капітан, стоячи на кормі, суворо спостерігав, як вони під наглядом моряків один за одним піднімаються на борт.

— Це каторжники? — запитала Маріка.

— Не бійся, вони не докучатимуть тобі,— посміхнувся Івар.

Від того нещасливого дня він незлюбив Маріку і тримався від неї осторонь. Камо з капітаном усе ще жваво сперечалися.

Несподівано один із ув'язнених рвонувся до них. Перш ніж він устиг напасти, матроси ударами палиць відігнали його назад. Одначе він зловчився і плюнув. Плювок улучив не в капітана, а в Камо. Інший би на його місці не стримав гніву, але Камо виявив дивовижну витримку. Він спокійно дістав хустку і витер обличчя.

Матроси повалили бунтаря на брудний пірс. Решта каторжників, збившись докупи, зацьковано дивились, як б'ють їхнього бунтівного товариша. Скулившись і прикривши голову руками, бідолаха лежав на землі й не чинив опору. Його, як мішок, схопили і поволокли на корабель.

Маріці було жаль нещасного. Хоча каторжник і плюнув у Камо, але ж він зробив це не навмисно, а помилково. Щодо капітана, то він не викликав у дівчини ні найменшої симпатії.

Судячи з того, як довго тривали переговори, він не хотів брати на борт пасажирку, та вона й сама не прагнула потрапити на його корабель. Зараз подорож не вабила, а, скоріше, страшила Маріку. Може, причиною тому було небажання розставатися з Камо, який був до неї добрим, а може, й те, що море мало такий похмурий і непривітний вигляд. Хвилі з шипінням бились об берег, мовби попереджаючи про небезпеку.

Нарешті Камо зробив знак підійти. Маріка в супроводі Івара попрямувала до нього.

— Тут наші шляхи розходяться. Ти попливеш на кораблі цього чоловіка. Його звати Касій, — сказав Камо, звертаючись до Маріки.

— Дякую. Ти дуже добрий, — мовила дівчина.

— Іди, — Камо злегка підштовхнув її.

Маріка піднялась по сходнях, не оглядаючись.

Камо ясно дав зрозуміти, що не полюбляє довгих прощань. Тільки опинившись на палубі, Маріка подивилася на пристань. Лавіруючи між ящиками і тюками, її колишні попутники ішли геть. Вони про щось жваво перемовлялись і сміялися.

Для них розставання з нею нічого не значило. Вони вже забули про випадкову супутницю.

А втім, вона помилялась. У цю мить бадьора четвірка саме балакала про неї. Якби Маріка їх почула, то, не задумуючий, утікала б геть із корабля. Та нікому не дано передбачити всіх поворотів і перипетій життя. Недаремно кажуть: чужа душа — темний ліс. І часом краще не знати, що сховано в її тайниках.