Читати книгу - "Кілька років зими"

— Що ви тут робите? Хто ви? Вам погано?

Чоловік у чорному не відповідав, він лише стогнав і крутив головою в різні боки, хапаючи ротом холодне пустельне повітря. Вочевидь, він був тяжко поранений або хворий, бо навіть на питання Івана очей так і не розплющив. Іван присів поруч із незнайомцем і поторсав його за плече. Він відчув, що одяг пораненого наскрізь мокрий — судячи з усього, він виплив з круглого провалля в землі, що було заповнене водою, і вже потім переповз під цей стовбур. Іван ще раз поторсав незнайомця, від чого той застогнав ще голосніше і на мить розплющив мутні очі.

— Мене чекає той, хто віддасть мені все, що треба, — знову проговорив він і одразу заплющив очі.

Іван уже знав цей пароль Казкарського підпілля, яким віталися лише втаємничені спільники. Тепер він остаточно зрозумів, що перед ним хтось із підпільників і що йому терміново потрібна допомога. Він притьмом кинувся назад до свого намету і покликав на допомогу Гелія і Григора. Втрьох вони ледь дотягнули пораненого до свого тимчасового помешкання і поклали біля вогнища. Коли вони стягнули з нього важкий від води одяг, то помітили на його литці наскрізну рану від кулі. Крім того, в кількох місцях у нього була розбита голова і серйозно подряпані всі руки. Софія одразу заходилася промивати і обробляти рани, а Григір приготував пораненому цілющий трав’яний чай з тих таємничих рослин, які він постійно носив із собою у невеличкому мішечку під пончо і рецепту якого він навчився ще від своєї бабусі. Майже цілу ніч вони поралися біля пораненого незнайомця і намагалися полегшити його страждання. За цей час він кілька разів приходив до тями, але не надовго, знову впадав чи то у глибокий сон, чи то у хворобливе забуття.

Уже під ранок, коли всі, нарешті, поснули, Іван помітив, що поранений чоловік цілком свідомо дивиться на нього з-під товстої вовняної ковдри. Іван тихцем наблизився до нього і присів поруч. Великоголовий відкинув ковдру, несподівано міцно схопив Івана за руку велетенською долонею і вимовив:

— Я не знаю, хто ти і як тебе звати. Я не знаю твоїх друзів. Ви допомогли мені. Це добре. Але не обіцяю, що під час нашої наступної зустрічі я буду радий вас бачити. А якщо буде треба, я вб’ю тебе і твоїх друзів. Бо це моя робота. Тим не менше, сьогодні я не маю таких намірів, проте бажаю якось тобі віддячити. Поки ти виходив зараз курити, я перевірив твої речі. Знайшов твій зошит, де ти записуєш свої дивні історії. Тільки не кажи мені, що ти письменник, зробимо вигляд, що я цього не знаю. Бо зараз я вбиваю письменників і тих, хто з ними пов’язаний. Натомість бери свій зошит і запиши дещо, що я хочу тобі розказати. Можливо, воно стане колись тобі у пригоді. І хай це буде моєю подякою за твою доброту. Це історія, яка трапилася зі мною ще в юності. Втім, хто зна, чи жив я тоді насправді, а чи це всього лише хвора уява найманого вбивці.

Іван, ніби у маренні, підвівся і взяв зошит та олівець, потім знову сів поруч із великоголовим. Той прикрив очі, відкинувся назад і почав розповідати...

Ворота стояли на пагорбі за селищем. Це був невисокий пагорб, порослий де-не-де куцими кущами та чахлими покрученими деревцями. Селище лежало за кілька миль нижче. На перший погляд ворота на пагорбі були звичайними: подвійні дерев’яні двері трималися на камінному перекритті з невеличким дашком. Хто, коли і навіщо поставив їх тут, і для чого слугували ці ворота — на це не знали відповіді навіть найстаріші жителі селища. Казали, що ворота на пагорбі стояли завжди, скільки існує й саме селище. Це були ворота в нікуди й нізвідки, і немає їм ніякого застосування, окрім як стояти на шляху всіх вітрів.

А серед жителів селища передаються із покоління в покоління дивні легенди про те, що ці ворота звідусіль притягають до себе і пропускають у невідомість душі заблукалих мандрівників, які давно звернули з потрібної дороги і яких доля привела саме сюди, до воріт на пагорбі. А ще переказували старі люди, що якщо якась інша людина пройде крізь них, то тієї ж миті згине назавжди, і не залишиться після неї ніякого сліду на землі. Тому ніхто й ніколи не наважувався відкрити ці старі провислі двері, та пройти крізь них, і жили ці люди з єдиним таємним бажанням — пізнати коли-небудь страшну загадку цих воріт на пагорбі. І так тривало століттями.

Але стояли ворота непорушно, зберігали всі свої таємниці по обидва боки старих прогнилих дверей на заіржавілих від одвічних страхів завісах, зловісно чорніли на пагорбі вдень, й світилися незрозумілим сяянням вночі. Всі дороги від селища вели тільки до цих воріт і закінчувалися біля них. Навіть жодна найменша стежинка не оминала цю дивну споруду на пагорбі. Всі шляхи сходилися тут воєдино і помирали. А далі вела лише одна спільна дорога, на яку наважувалися ступати лише найсміливіші.

Подорожні йшли і йшли, невідомо скільки, невідомо звідки й куди. Вони клали руки на плечі одне одному і сміливо торували шлях услід за своїм провідником, який, як і всі вони, був сліпим, але впевнено прокладав дорогу собі і своїм товаришам. Обірвані, злиденні, брудні, голодні, вони йшли у своїй вірі бездоріжжям і болотами, снігами й засушливими місцями, водою і землею, камінням і лісами, вдень і вночі. Вони здолали довгий шлях у повній сліпоті, у страшних поневіряннях і муках, але кожна з цих рук продовжувала міцно тримати вірне плече, а кожне незряче око