Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Вони оточили будинок. Їм було наказано взяти всіх нас живими.

— Он як? — почувши про те, що я зробив для його дочки, посміхнувся Маринчин вітчим, далекий і харківський. — То він у нас справжній тато?

— Убити його? — запитав чоловік зі шрамом.

— У жодному разі. Везіть дівчинку. А той красень нехай живе.

Тому Леонід Бауер, який керував стрільцями, розставив своїх людей навколо будинку і віддав наказ:

— Не стріляти.

Леонід Бауер — це той, зі шрамом. Опиши його оголошенням — і вистачить шести слів: «будь-яка брудна робота — за повний пансіон». З припискою «швед, що обрусів у восьмому поколінні». Чи цитатою з бусідо: «Умерти, якщо це потрібно, убити — якщо це буде потрібно».

Дві жінки і дівчинка в центрі будинку. І ми з батьком Юкіко в кімнаті біля вхідних дверей.

— Замкнено, — сказав один зі стрільців.

— То ламайте, — мовив їм Леонід.

Удар плечем вирвав розсувні двері з пазів, і світло від ліхтаря впало на стіну між мною і Хірасеє-саном.

І тоді Хірасеє-сан кивнув. Ледь-ледь. Лише підборіддям. Але цього було досить для того, щоб я зрозумів його. Для того, щоб ми почали.

Троє.

Смикнувши руку з ліхтариком на себе, я перебив її ударом ліктя навпіл. А потім тим же ліктем ударив у шию. У сонну артерію.

Після такого удару стрілець міг отямитись тільки під впливом електрошоку.

Наступного я зустрів ударом піднятої на рівень обличчя ноги. Він урізався в мою голу підошву, немов у бетонну стіну. Клацнув зубами, відкушуючи пів’язика. І звалився на коліна.

Я добив його ударами по скронях.

А Хірасеє-сан змахнув мечем, розітнувши третього стрільця навпіл.

Я мимоволі відскочив, очікуючи кривавих бризок. Але їх не було. Батько Юкіко б’ється мечем, якого так і не вийняв з обтягнутих акулячою шкірою піхов.

Докладний опис магічних обрядів є в міфі про втечу Ідзанакі з підземного царства, що містить розповсюджений у фольклорі багатьох народів мотив затримки переслідувачів способом кидання різних предметів.

Ще троє.

Вони увірвалися крізь вікна. Відразу з трьох сторін.

Хірасеє-сан скинув сандалії і безшумно побіг до одного з них. Удар між ніг, удар у перенісся — і ось, перестрибуючи через повалене тіло, він уже кинувся на наступного. А я, завмерши в кутку коридору, просто виставив руку, намотуючи на неї шию стрільця, котрий двічі перекинувся через себе, перш ніж затихнути.

Двоє.

Вони йшли через горище. Один навіть почав спускатися по драбині. Я схопив і перевернув її, встигнувши зустріти стрільця, що зірвався вниз, ударом коліна.

— Ну й дідько з вами, — сказав другий і, вирішивши забути всі накази свого командира, витяг пістолет.

З оглушливим тріском і обвалом розкришеної черепиці Хірасеє-сан пробив дах, приземляючись перед стрільцем.

— Твою мать, — тільки й устиг здивуватися той, падаючи на порожню постіль Юкіко.

Падаючи і завмираючи на ній.

І ще п’ятеро.

Цих ми виявили на вулиці.

Розбігшись і перестрибнувши через поріг, я заковзав по розмоклій землі двору і підсік одного з них. Четверо інших кинулися до мене і потрапили під свистячий меч Хірасеє-сана, який зістрибнув з даху.

Полірована акуляча шкіра блискала у світлі хмар жменею чорних агатів.

А ось Леонід Бауер ішов без шуму і гуркоту. Як обережний дикий кіт. І тоді, коли воістину великий воїн Хірасеє-сан мовив:

— Здається, всі.

Я ствердно кивнув:

— Схоже.

Ми навіть устигли обмінятися поклонами подяки «це був непоганий бій», «для мене було честю брати у ньому участь разом з вами», коли почули з кімнати, у якій ховалися наші жінки, голос Бауера.

— Гей ти, сраний таточку, бери свого довбаного самурая, і йдіть сюди.

— Що? — запитав