Читати книгу - "Небезпека рецидиву"

До туалету вів довгий, вузький коридор з чотирма однаковими дверима. Я відчинив перші двері, заглянув до спальні з незастеленим двоспальним ліжком. Наступна кімната приголомшила. Кімната Майї, охайне ліжко, шкільний ранець біля узніжжя. Стіни обвішані плакатами поп- та кінозірок, імен яких я здебільшого й не знав. Полиці заставлені милими дрібничками. На підвіконні — дві ляльки Барбі, спогад про невинне дитинство; дівчинці, певно, рука не піднялася викинути ляльки.

Зайти до кімнати мене змусив письмовий стіл. З нього зробили щось схоже на вівтар. Світлини Майї, десятки світлин, виставлені рядком на поличках. На стільниці, застеленій білою скатертиною, стояло велике кольорове фото усміхненої дівчинки, вочевидь, зроблене професійним фотографом. Перед ним — купа свічок.

Я підійшов ближче. На маленькому столику поряд лежав стос газетних вирізок. Я побачив своє обличчя на деяких з них і здогадався, що йшлося про судові засідання у справі Альвіна Му. Я простягнув руку по вирізки, щоб ліпше їх роздивитися, але раптом почув за спиною якийсь рух і обернувся. У дверях стояла Ірене Ґудвік. Дивилася на мене. Обличчя їй побіліло.

— Що ви тут робите? — голос їй тремтів.

— Вибачте, я помилився дверима…

— Вийдіть звідси! Я не хочу, щоб ви сюди заходили. Негайно виходьте!

Коли ми повернулися на кухню, Ірене не підводила на мене очей. Я перехилився до неї через стіл і сказав:

— Мені прикро, що я заблукав у коридорі. Але та кімната… Не думаю, що це нормально… Вам треба рухатися далі. Ви не можете…

Жінка підняла голову, глянула на мене. Обличчя її натягнулося, замкнулося, наче стиснутий кулак. Я бачив, як тремтять її уста, але голос звучав тихо і твердо.

— Не вам… не вам про це судити. І не розказуйте мені, як я повинна поминати свою доньку.

— OK, — не перечив я. — Але, можливо, вам потрібна допомога. Може, варто звернутися до психолога?

Погляд її нараз зробився відсутнім.

— Я ходжу до одного.

Я залишив Ірене заціпенілу, замкнуту, неприступну…

Осінь прийшла й відійшла, непомітно зісковзнула в зиму, яка мало чим відрізнялася від осені. Той самий безугавний дощ день у день, той самий пронизливий вітер із заходу змушував нас пригинати голови й мріяти про весну та літо. Лише дні ставали дедалі коротші, і мені здавалося, що живу я в постійній мокрій сутіні. Рік умер і знову відродився. У справі Ганса Ґудвіка не відбулося ніяких значних перемін. Як це часто буває, короткий період інтенсивної активності змінився затяжним очікуванням.

І ось нарешті дещо сталося. «Ганс Ґудвік, народжений 03.03.1962, — написано на аркуші паперу, що лежить переді мною, — перебуває у слідчому ізоляторі за звинуваченням у порушенні Кримінального кодексу § 232, пункту 1 реф. в пункті 2…»

Він молодший за мене. А я вважав його старшим. Не знаю, чому. Чи тому, що здавався старшим, чи може, я сам втратив об'єктивне сприйняття свого віку й зовнішнього вигляду.

«…вбивство іншої особи. Уночі 13 жовтня 2005 року він завдав важких тілесних ушкоджень та каліцтв Альвінові Му; численні колоті й різані рани, завдані двома ножами, стали причиною смерті названої особи. Злочин кваліфікується як важкий, убивство було здійснене в особливо жорстокий спосіб, що мав характер катувань.»

Я згадав фотографії Альвіна, його понівечене тіло — від тієї моторошної картини мене аж пересмикнуло. Загалом, не було що й закинути обвинувальному висновку, який підписав генеральний прокурор. Здебільшого на обвинувальний висновок доводиться чекати місяці. На моїй пам'яті ще не було такого блискавичного просування справи. Я глянув на календар. Від смерті Альвіна минуло трохи більше дванадцяти тижнів.

Мимоволі я набрав номер телефону прокуратури й попросив покликати Крістера Бонде, того прокурора, який представляв сторону звинувачення у суді проти Альвіна.

— Бонде слухає.

— Це Бренне. Добридень.

— Ага. Отримав обвинувальний висновок?

— Саме читаю.

— Добре сформульований, правда?

— Авжеж… Щось ця справа дуже швидко набирає обертів!

— Чом би й ні, Бренне, — засміявся Бонде. — Хоч раз нам трапилася справа, до якої не підкопаєшся. Як дивишся на те, щоб поговорити з твоїм клієнтом і схилити його до зізнання? Якщо співпрацюватиме, усе ще зможе виторгувати собі менший термін ув'язнення. Я не заперечуватиму, хоч, за законом, уже запізно йти на поступки.

— Він каже, що не вбивав…

Знову сміх.

— Та облиш, Мікаелю! Поговори з ним! Хіба це не твій обов'язок як адвоката інформувати клієнтів про реальний стан справ?

— Не знаю… Я не маю цілковитої певності, що це він…

У слухавці на мить стихло. Коли Бонде заговорив знову, у його голосі з'явилася незвична різкість.

— Та ти геть очманів, Мікаелю! Іноді мені здається, чи не завернулося тобі в голові від слави. Реально дивися на речі! Ти викрутився з Альвіном, але цього хлопця треба посадити. Ніяких вибриків, ніяких сенсацій останньої миті! Цього разу процедура відбудеться, як книжка пише. І до чорта, я більше не поведуся на твої витівки, Бренне!

— То була не витівка, а свідок.

— Я тебе попередив!