Читати книгу - "Смерть у Бреслау"

напій у спеку, бедуїни про це чудово знають. Може сигару? Уявіть собі, це єдина річ, якої мені бракувало в Сахарі. Підкреслюю, річ, а не особа. Звісно, я взяв із собою цілу скриню сигар, та виявилося, що вони так само припали до смаку племенам тіббу. Повірте, вигляд цих людей такий жахливий, що ми охоче віддавали їм усе, аби лише на них не дивитися. А я підкуповував їх сигарами, за що вони мені розповідали родові та племенні легенди й перекази. Вони послужили мені матеріалом для дисертації, яку я недавно віддав до друку. — Гартнер випустив величезну хмару диму і вже хотів було й далі розповідати про свою дисертацію, аж раптом Анвальдт швидко запитав;

— А комах там багато, докторе?

— Так, багато. Ви тільки собі уявіть: холодна ніч, урвища, шпичасті верхівки голих скель, пісок, що проникає всюди, у розколинах переховуються люди з диявольськими обличчями, загорнені в чорні шати, а в місячному світлі повзають змії та скорпіони...

— Так виглядає смерть...

— Що ви сказали, інспекторе?

— Вибачте, нічого. Ви розповідали так переконливо, що мені здалося, наче я відчув подих смерті...

— Я тож багато разів відчував це в Сахарі. На щастя, смерть мене оминула, і я зміг знову їх побачити, — він показав на тендітну блондинку й хлопчика років семи, які несподівано ввійшли до кабінету.

— Перепрошую, але я двічі постукала, — промовила блондинка з виразним польським акцентом. Мокк і Анвальдт підвелися з фотелів. Гартнер ніжно дивився на свою родину. Погладив хлопчика по голові, а той, засоромившись, сховався за матір.

— Нічого, люба. Дозволь представити тобі його превосходительство пана кримінального директора Ебергарда Мокка, начальника кримінального відділу управління поліції і його асистента, пана Герберта... Герберта...

— Анвальдта.

— Атож, пана кримінального асистента Анвальдта. Панове, це моя дружина, Тереза Янкевич-Гартнер і мій син Манфред.

Присутні вклонилися одне одному. Чоловіки схилилися над вузькою, делікатною долонею пані Гартнер. Хлопчик гречно вклонився й дивився на батька, який, перепросивши гостей, тихо розмовляв із дружиною. Пані Янкевич-Гартнер своєю незвичайною вродою викликала в обох чоловіків жваве, але дещо відмінне зацікавлення: Мокк керувався інстинктом Казанови, Анвальдт — спогляданням Тиціана. Вона не була першою полькою, що справила на нього таке враження. Іноді йому спадало на думку, що польки володіють якоюсь магією. «Медея була слов’янкою», — думав він у такі хвилини. Дивлячись на її ніжні риси, ледь кирпатий носик і сплетені в тугий вузол коси, вслухаючись у її кумедне м’яке «bitte», він намагався уявити під літньою сукнею шляхетні обриси її тіла, округлість стегон, гордовиті високі груди. На жаль, об’єкт їхніх відмінних, а може зрештою, подібних мрій, попрощався й покинув кабінет, забираючи із собою несміливого хлопчика. У дверях вони зіштовхнулися зі старим згорбленим бібліотекарем, який подивився на жінку імлистим поглядом, що відразу кинулося у вічі її чоловікові.

— Що ж, Сметано, покажіть-но реєстр, який ви принесли, — не надто люб’язним тоном промовив Гартнер. Виконавши прохання, бібліотекар повернувся до своїх обов’язків, а Гартнер заходився вивчати похилий готичний почерк Сметани.

— Так, мої панове... Маасс уже понад тиждень читає рукопис чотирнадцятого століття під назвою «Corpus rerum Persicarum». Завтра я візьму цей твір, проаналізую його й порівняю сфотографований вами переклад з оригіналом. Сьогодні займатимуся написом на шпалері й пророцтвами нещасного Фрідлендера. Спробую довідатися щось про цього Ібн Сахіма. Післязавтра, можливо, матиму попередню інформацію. Я подзвоню вам, Herr Kriminaldirektor, — Гартнер одягнув окуляри і втратив інтерес до своїх співрозмовників. Прагнення встановити істину перемогло його ораторсько-дидактичну пристрасть. Усю увагу він присвятив кривавому написові й, бурмочучи щось до себе, почав висувати перші інтуїтивні гіпотези. Мокк і Анвальдт підвелися й попрощалися з ученим. Він не відповів, поглинутий власними думками.

— А цей доктор Гартнер надзвичайно люб’язний. У нього, напевно, купа обов’язків. І незважаючи на це, він узявся нам допомогти. Чому? — запитав Анвальдт, спостерігши, що його перші слова викликали на Мокковому обличчі дивну посмішку.

— Любий Герберте, він переді мною в боргу. Та ще й такому боргу, який, присягаюся, неможливо сплатити, виконавши навіть найскладнішу наукову експертизу.

IX
Бреславські Конти, неділя 15 липня 1934 року. Восьма година вечора

Барон фон Кепперлінґ прогулювався великим парком, який оточував його маєток. Призахідне сонце завжди викликало в нього неспокій і незрозумілий сум. Його дратували крики павичів, що проходжувалися навколо палацу, плюскіт води в басейні, де розважалися його друзі. Сердило й валування собак, і невгамовна цікавість сільських дітлахів, чиї очі стежили за всім, що діялося за огорожею палацу, навіть увечері й уночі, з дерев і парканів, невідступно, наче очиська диких звірів. Він ненавидів тих нахабних брудних байстрюків, які ніколи не відводили очей, а побачивши його, заходилися знущальним сміхом. Фон Кепперлінг глянув на мур, що оточував палац: йому здалося, що він їх бачить і чує. Незважаючи на злість, яка охопила його, він розміреною ходою попрямував до палацу. Помахом руки підкликав старого камердинера Йозефа.

— Де Ганс? — запитав він холодно.

— Не знаю, ясновельможний пане. Хтось йому подзвонив і він вибіг з палацу дуже збуджений.

— Чому ти мені про це не сказав?

— Я не вважав за потрібне турбувати ясновельможного пана під час прогулянки.

Барон спокійно глянув на старого слугу й подумки полічив до десяти. Насилу опанувавши себе, прошипів:

— Йозефе, я прошу повідомляти