Читати книгу - "Виконавець"

— Дивись, тільки не встрель тут випадково, бо всі почадіємо, — пробуркотів Петро. — Я тебе тоді розрахую.

— Не бійсь…

Патрони виглядали незвично, напевно, пістолет був газовий. Я підсів до Зеника, а він із задоволенням покрутив зброю в руці. Пістолет гарно виблискував рівними гранями воронованого заліза. Непевно, іграшка йому подобалася.

— Що, газовий? — запитав я.

— Еге ж… А виглядає як бойовий. Скажи?

— Тобі б ще бойового… — і далі буркотів Петро.

— А що, тільки тобі?

— Мені положено. Та й я не трушу ним попід носом у всіх підряд, а використовую за призначенням. А ти — як та дитина… Хоча, треба сказати, — Петро повернувся до мене, — раз і він виручив. Тут минулого року якось п’яні мужики заявилися з сусіднього села — громити когось хотіли, але поплутали та й до нас завалилися. То Зеник навіть раз стрельнув тоді, потім переживав, чи не влучив у кого.

Петро засміявся.

— Я скромно мовчу, — сказав Зеник.

Петро також ліг спати, а ми з Зеником ще з годину теревенили, доки я не глянув на годинник.

— Ну, добре, — сказав він, — пішли ще перекуримо, та й спати. Тобі взагалі давно вже час, бо не встанеш.

І ми вийшли на ґанок. Вечір видався холодний. На небі виясніло, і місцями проглядали зорі.

— А в нас, напевно, вже скоро цвістиме, — зауважив Зеник.

— Вже починає, — сказав я.

Ми помовчали, випускаючи дим.

— А пістолета де ти взяв? — запитав я його.

— Васюха привіз, — відповів він просто. — Там, в Уренгої, такого добра навалом. Навіть бойовий можна купити. А цей — так, дрібниці. Хоча, знаєш, на близьку відстань все-таки зброя. Я тоді раз стрелив — швидко порозбігалися. Потім навіть дільничний приходив…

— А він що в тебе, легально?

— Ти що, звідки? Так, тримаю про всяк випадок. Вертатимуся додому зовсім — залишу або продам комусь. Літаком не провезеш. От у Петра все легально. Йому шефи зробили. Він часом при грошах, то для охорони не завадить мати. В нас тут, між іншим, всяке буває. Он рік тому напали на інкасатора. Баба везла гроші на весь полховський колгосп. Отак собі просто зупинили й забрали. То тут хоч без жертв обійшлося, бо вони самі все повіддавали. А перед тим, як ми приїхали, у сусідньому селі взагалі хтозна-що робилося! Інкасатора та охоронця застрелили. Ну, там і господарство солідніше, як тут. А цей, ти що думаєш, — він покрутив пістолет на пальці, — усього шістдесят баксів і коштує.

— Ну, у вас тут просто «дикий захід», — здивовано сказав я.

— Не захід, а схід, — зауважив Зеник. — Захід — це в нас, і, погодься, порівняно з тим, що тут, виглядає він цілком цивілізовано.

— Слухай, Зенику, — нарешті наважився я. — В мене тут така справа: йду я завтра, як уже казав, у подорож. Ти що думаєш, мені того глухаря треба? Мушу я потрапити до Гачилівки. Кров з носа — мушу. Збираюся там від’єднатися від свого проводжатого, якщо він не схоче гачка зробити, і все-таки заскочити туди, пошукати покинуту хату отого Мішки-шамана. Позич свою іграшку, га? Мені у тій глухомані спокійніше буде. А я повернуся — віддам. Хочеш — залишу тобі документи, хочеш — гроші, скільки там він коштує, словом, не пропаде він. То як? Виручиш?

Зеник пом’явся, знизав плечима і спитав:

— А ти що, там щось таке задумав? Гляди, щоб не залетів десь. Тут ніхто з тобою панькатися не буде, чужа держава тепер, нікому нічого не доведеш, у разі чого…

— Знаю, — сказав я. — Нічого я такого не задумав. Просто мушу туди потрапити й подивитися. Не переживай.

— Мені-то чого переживати? — сказав він. — На, бери. Гроші залиш. Я собі новий замовлю, якщо раптом загубиш…

Я поклав пістолета в кишеню, і ми пішли спати. Вже у кімнаті Зеник щось витяг з рюкзака і простяг мені. Це виявилася дуже зручна шкіряна кобура через плече.

— Дивись, — сказав він, — загубиш — я грошей не поверну.

— Що ж, — сказав я, — повертатимуся в такому разі не літаком, а пішки.

Це була більша частина моїх заощаджень. Я ліг, не роздягаючись, і заплющив очі, розуміючи, що не завадило б зараз миттєво відрубатися і поспати цих п’ять з половиною годин, що залишалися до ранку. Будильник на столі давно почав відлік. Пістолет Зеника, навіть такий, зігрівав кишеню, і я почувався спокійніше і впевненіше. Сон насувався на мене. Наостанок схотілося згадати щось приємне. Я зробив невеличке зусилля і… опинився на кухні з квітами.

Електрична лампочка, що висіла на ґанку будинку, де жили мої земляки, непогано освітлювала шлях аж до повороту. Петро прокинувся разом зі мною і увімкнув її, щоб мені зручніше було дістатися. Зараз я обмину якусь садибу, а кроків за сто вже хата Прохорівни і паркан, де я зустрівся з Губіним. Нерви були напружені, адже я не уявляв, що чекає мене сьогодні. Наді мною височів блідий місяць. У нас він завжди жовтий, навіть якщо надворі