Читати книгу - "Переможець отримає все"

А за кілька тижнів на хвилі «Музика у Всесвіті» з’явилися три пісні у виконанні нікому тоді ще не відомого Тараса Леми. Остання — «Подорожник» — дуже стара, написана невгамовним бардом років так з двадцять тому, одна з його найулюбленіших власних пісень. Їх слухали. А «Подорожника» вже за тиждень постійні слухачі хвилі почали замовляти, до того ж масово. Серед замовлень на радіохвилі всі три «хіти» несподівано сумарно взяли друге (!) місце, поступаючись лише останньому шедевру Ігоря Ніколаєва, який на той час посідав вершини всіх музичних хіт-парадів. У цього хлопця несподівано з’явилася своя аудиторія, яка просто обожнювала його.

Те, на що Войтович спромігся далі, міг прорахувати і здійснити лише він. Ну, звісно, маючи в розпорядженні не когось, а Тараса Лему, хай навіть на той час мало кому відомого. Не бачачи реальної змоги пробратися на українську естраду, корумповану, як і будь-яка інша, використавши зв’язки в Росії, він прорвався на одну з новорічних російських телепрограм з «живим» виступом. При цьому відеокліп того самого «Подорожника», зліплений буквально напередодні Нового року справді майстерно — адже за основним фахом маестро був інженером-комп’ютерником, — довелося просто подарувати, не окупивши витрат. Зате багатомільйонна українська аудиторія, яка чатувала на російських програмах в очікуванні новорічних «див» від більш попсового сусіда, несподівано уздріла серед їхніх різнокаліберних зірок скромного хлопця, який співав нашою рідною. Ні, він не був красунчиком на кшталт усяких Малікових абощо. Проте це був той, на кого вважала б за щастя почепитися чи не кожна дівчина з сільської та, власне, і з міської дискотеки, кому мав би за гордість потиснути руку чи не кожен хлопець, який звик усе в житті робити під музику. Він наче вийшов на сцену, щойно відокремившись з їхнього натовпу, співав тими самими словами, якими у цьому ж натовпі спілкувався з іншими. Якимось чином старий бард, а тепер бізнесмен від музики, упіймав оту ниточку, по якій можна дістатися в душу натовпу, адже лише ріка натовпу здатна винести на вершину попсового олімпу. Самому туди не потрапити — хоч скільки співай.

А потім пішли інші комерційні радіохвилі, розійшлися касети, відбувся перший концерт, з'явилися перші заявки. Усе сталося миттєво. Афіші, концерти, телепрограми… Нечуваний злет, якого не сподівався і сам Володимир Войтович. Здавалося, зовсім недавно Тарас, як і кожен початківець, марив «телепопсовою кухнею». А тепер уже, навпаки, ця система не мислила себе без новоявленої естрадної зірки — Тараса Леми.

Усі були від нього в захваті. Та Віктор лише поблажливо кривився, посьорбуючи каву й пропускаючи повз вуха більшість слів знайомих до болю пісень.

Це був один із вивчених роками маршрутів. Саме тут він виходив з поїзда, яким їхав з України, для того, щоб за годину й десять хвилин пересісти на інший, той, що йшов просто до Дюссельдорфа, і вже звідти за півгодини автобусом або попуткою Віктор діставався до автохауса Дітмара. Минулого разу господар підприємства, яке за німецькими мірками було просто звалищем, Юрген Дітмар зауважив, що Віктор став учащати до нього. Не міг не помітити й того, що клієнт бере найдорожчі та найдобротніші машини. Він усе бачив, цей німець.

Ось і сьогодні, приїхавши туди, Віктор забере зовсім непоганий «Ніссан», щоб потім кілька тижнів тягатися з ним по базарах. Зате «Ніссан» — це «Ніссан». На ньому можна притиснути всі двісті, і тебе, принаймні, не задушать одразу колесами якогось джипа.

Що ж, ниточка Сергія Бородюка обірвалася. Віктор не зміг встановити достеменно наявності у нього якихось особливих навичок водіння машини. Не вдалося відшукати спільних знайомих. Батько його — пияк у розквіті, наплів сім мішків гречаної вовни, а ще дві родички, про яких дізнався від нього, взагалі відмовилися говорити, налякані появою здорового хлопця, зважаючи також на можливі обставини загибелі Сергія, відомі їм: на поріг не пустили. Все. Історія Сергія Бородюка з Тернополя так і залишилася нерозгаданою таємницею.

Віктору принесли другу чашку кави, проте зараз він не насолоджувався її ароматом, сприймаючи його як належне й без особливих радощів. Отже, на теперішній момент є троє загиблих водіїв. Хоча, чому троє? Водіїв гине значно більше. Чому саме цих троє не давали йому спокою? Ну, хоча б тому, що вони займалися тим самим бізнесом, що й він. Хоча, знову ж таки, вони не єдині загиблі серед людей, які переганяють машини. Тоді чому вони? Бо всі їздили західними автошляхами і загинули за той період, відколи тут почали ходити чутки про «Летючого Мадяра».

Дійсно, хоч як крути, а все це прив’язувалося саме до джипа-привида. І не тільки за часом. Двоє з тих трьох буцімто бачили його перед загибеллю. Не виключено, і третій — отой Сергій, просто з'ясувати цього Віктору не вдалося. І ті самі двоє знову-таки мали навички екстремального водіння машин. Хоча, не виключено, — і третій також, просто Віктор до нього не дістався. Отакі справи. Ну і щодо обставин загибелі всіх трьох… Начебто круті водії й раптом не справляються з керуванням, гинуть у зіткненнях, де потім не вдається звести кінці з кінцями.

До поїзда залишалося якихось двадцять хвилин. Зараз має відходити Мюнхенський. Одразу після нього — його поїзд — на Дюссельдорф. Кава випита, й він, закинувши сумку за плече, рушив до перону. Поїзд на Мюнхен мав ось-ось відійти, останні пасажири сідали у вагони. Зараз на пероні стане зовсім вільно.

Ще секунда — і він ніколи б не побачив того, що привернуло увагу так раптово, таким дивним чином. Вона зникала у дверях тамбура поруч із провідником, котрий перевіряв квитки. Віктор бачив її лише мить, та й то — на чорному тлі отвору дверей, зі спини. Всередині все здригнулося. Лінії тіла під тканиною сукні й волосся, що гойднулося слідом. І одразу там стало темно, а потім поруч із провідником була вже інша постать. Його кинуло в жар.