Читати книгу - "Шлях меча"

Чен-Я усміхнувся присутнім, підсунув високий м’який пуф, якого привіз дворецький, і сів поруч із Фальґримом, який захоплено жував. І відзначив мимохідь, що навіть у Коблановому домі міцно вкоренилася західна мода їсти за столом – а старий звичай сидіти на подушках за дастарханом якщо де й зберігся, то вже напевно не в Кабірі.

…До речі, за столом Мене-Чена чекав приємна несподіванка. Виявляється, Чен – просто Чен, іще до перекинутого кубка – уже встиг запитати коваля Коблана про клинки Муніра.

Відповідь чекала на нас.

Якщо, звичайно, те, що Чен-Я зараз почую, можна буде вважати відповіддю…

– Жили колись, – дочекавшись Чена, урозспів почав Коблан, – два великі майстри-зброярі, і звали їх Масуд і Мунір. Дехто схильний вважати їх Богами Небесного Горна або демонами підземної кузні Нюринґи, але ж я краще знаю, що кожен коваль у чомусь бог і в чомусь демон, і не вірю я дозвільним вимислам. Людьми вони були, Масуд і Мунір, якщо були взагалі… А ось у те, що був Масуд Муніровим учнем й від нього одержав свого часу іменне клеймо майстра – у це вірю. І не було зброярів кращих, ніж вони. Але засперечалися вони одного разу – чий меч кращий? – і вирішили з’ясувати це в давньому випробуванні. Пішли Масуд і Мунір, – кожен із трьома свідками, молотобійцями з діда-прадіда, і трьома свідками із людей меча, – пішли в Білі гори Сафед-Кух…

Коваль важко підвівся, пройшов до маленького різьбленого столика на гнутих ніжках і взяв піалу з остиглим зеленим чаєм. Він тримав її легко, дбайливо, і було незрозуміло, як грубі, обпалені пальці Залізнолапого, подібні до кореня вікової чинари, умудряються не розчавити й навіть не забруднити найтоншу білизну порцелянових стінок.

– І встромили обидва майстри по найкращому клинку своєї роботи в дно осіннього струмка, води якого тихо несли осіннє листя. І будь-який листок, який наткнувся на Масудів меч, миттєво розсікався на половинки – така велика була спрага вбивства, закладена в лезі. А листя, що підпливало до Мунірового клинка, злякано обминало його й неушкодженими плило далі за течією.

Коблан помовчав, голосно присьорбуючи чай.

– Кажуть, – нарешті продовжив він, – вдарила тоді в струмок синя блискавка з ясного неба, розділивши його на два потоки. І був перший потік, де стояв мудрий меч майстра Муніра, жовтим від неушкодженого осіннього листя. І був другий потік, де стояв гордий меч майстра Масуда, червоним – ніби кров раптом потекла замість води. І розділилися з тієї миті шляхи ковалів. Мунір із дванадцятьма свідками пішов від струмка, а Масуд прокричав їм у спину, що настане день – і в нього теж буде дюжина свідків, які не бояться дивитись на червоний колір. Страшною клятвою заприсягнувся Масуд, і тоді вдарила з неба друга блискавка, тьмяно-багряна… Обернувся Мунір – і не побачив учня свого, Масуда-зброяра, і меча його теж не побачив. А два гірські струмки тихо несли у водах своїх осіннє листя…

І ще помовчав коваль Коблан, немов важко було йому говорити, але – треба.

– Ось відтоді й називають себе ковалі Кабіра, Мейланя, Хакаса й багатьох інших земель Муніровими нащадками. Тому й просимо ми благословення старого майстра на кожен клинок, який виходить із наших кузень. І семихвостий бунчук Кабірського емірату жовтий – кольору полуденного сонця, кольору теплого коржа, кольору осіннього листя, що безбоязно пливе у гірському струмку…

– А Масуд? – тихо запитала Ак-Нінчі. – Він так і не з’явився?

– Пропав Масуд. Казали тільки, що він, згідно з клятвою, викував у таємній кузні дванадцять клинків, і тринадцятим був клинок зі струмка випробування. Тьмяною народжувалася сталь цих мечів, і тішить їх червоний колір крові людської. І коли ламається меч із Тьмяної Дюжини й Одного, знову загоряється горн у таємних кузнях, і проклятий Масуд-зброяр або один із його послідовників – а знайшлися й такі – бере важкий молот і йде до ковадла. Глухо гуркоче полум’я в горні, стогне залізо під безжальними ударами, і темного Масудового благословення просять на одержимий меч. Або й іще гірше – не новий клинок кує коваль, а перековує старий, який був раніше світлий, чистий і…

– А чого це ти, Вищий Чене, – раптом перебив коваля блазень Друдл, – чого це ти казками старими цікавишся? Начебто не був ти раніше надміру допитливий…

Я-Чен відповів не одразу. Чен-Я невідривно дивився на блазня, на кремезного невисокого чолов’ягу в смішному й куцому розпоясаному халаті – і бачив круглу мармизу з чорною цапиною борідкою, яку Друдл безупинно пощипував, бачив фірузьку тюбетейку, що з’їхала на потилицю, пробиту мною й опісля акуратно заштопану; бачив…

Друдл, схоже, кілька днів не голив голови. Його тюбетейку оточував короткий і колючий їжачок відрослого волосся, ніби трава – квітчастий горбок; і був пагорб-тюбетейка яскравий і святковий, а трава – побита морозом і біла від інею.

Ой, чомусь Я-Чен або Чен-Я – словом, чомусь ми почали якось по-чудернацьки думати. Пагорб, трава, мороз… Чому б не сказати просто – сивий був Друдл Муздрий, Придаток Дзютте Уламка й Дитячого Вчителя, блазень-радник еміра Дауда… білий, як молоко, і навіть не був – став…

Тому чорна борідка й мала вигляд несправжньої, приклеєної, і здавалося, що Друдл хоче відірвати її. Щоб не видавала, не нагадувала про те, що сталося.

А Я-Чен чомусь подумав, що Звитяжці не сивіють. Кажуть, однак, що вони тьмяніють… або іржавіють. Одне іншого варте…

– Знаєш, Друдле, – неквапно проказав Чен-Я, – казки – вони ж як сни. А мені останнім часом один і той самий сниться, хоч удень, хоч уночі. Нібито Кабір горить, руїни навколо, і я на гнідому жеребці… Ото й боюся, що сон у руку…

Я-Чен виждав і додав, немов між