Читати книгу - "Бурецвіт, Марія Ряполова"

Журналісти, поки там що, почали розкопувати все довкола таємничих постатей тузьких чаклунок. І вийшли на одного громадянина, з якого чаклунки вже не перше століття беруть плату за омолодження. Він, утім, про це не знає.

Колись він дожив до сорока з гаком років і раптом зрозумів, що життя його склалося не так, як би він хотів. Він розшукав тузьких чаклунок і запропонував їм кругленьку суму за те, щоб йому знову було двадцять п’ять років, переїхав в інше місце і готувався зовсім інакше провести своє життя. Після омолодження він, звісно, все забув. Чаклунка сказала йому, як і обіцяла:

— Проживи своє єдине життя до ладу.

— Не крапайте мені на мізки, — відповів він.

Цей чоловік прожив наступні двадцять років приблизно так само, як і попереднього разу (ну, не зовсім так, часи, все ж таки, були інші), і знову заявився до чаклунок. Слава Богу, гроші в нього водилися. Ті ж, вічно напідпитку, чи то забули, що такий до них уже приходив, чи не надто переймалися його проблемами, але люб’язно виконали прохання ще раз.

А потім ще раз. І ще раз. І ще раз…

Виявилося також, що він не один такий.

З іншим добродієм сталася зовсім трагічна історія. І не з його вини. Вперше це сталося, коли йому було двадцять сім. Його мати вирішила, що їй не подобається такий її син. Вона попросила чаклунок зробити його знову п’ятирічним, щоби з другої спроби вона виростила малого як треба. Знов-таки, п’яна чаклунка примудрилася закільцювати закляття. Мати нещасного давно вже була на тому світі, а він щоразу, як доживав до двадцяти семи років, трьох місяців і шести днів, ставав дитиною. Бідолаха не знав про це і не міг, відповідно, нікого попередити. Тож уявіть собі почуття його дружини, коли вона одного дня заходить до спальні і бачить замість чоловіка п’ятирічного малюка, вельми знайомого за фотографіями, який малює машинку в діловому щоденнику.

«Справжнє безсмертя», «Вічна молодість» — так називали це газетярі. За кілька тижнів той молодик застрелився.

Були й інші випадки. Ніхто не міг сказати точно, скільки їх було.

Виявилося також, що влада знала про існування таких людей і раніше. Мало того, якщо знати, де і як, то можна було замовити перед омолодженням новий комплект документів — з іншою датою народження та іншим ім’ям.

Потім відбулися вибори, і цю тему хутко затерли. Якраз тоді з’явилося повідомлення про те, що чаклунки знову понапивалися, поїхали на своєму фургончику влаштовувати пікнік у горах поблизу Туги і зірвалися, мабуть, через нетверезий стан, із серпантинової дороги у прірву. Ніхто не вижив.

Потому всі вирішили забути про тузьких чаклунок. Так було спокійніше.

— Ні, я можу вам нагадати. Та все ж, мені здається, ви пам’ятаєте, хто такі тузькі чаклунки. Їх було сім. У них усіх був однаковий дар. Я маю на увазі їхній головний дар. Вони ще дещо вміли, звісно. Вони ніби загинули. Я кажу ніби, бо хто його знає. Я ж не бачив їх мертвими. А ви їх мертвими бачили? Ну, гаразд, хай так. Хай вони загинули. Тут важливо інше. Ви помітили, мабуть, що кожна відьма, крім першої, була донькою іншої. Вас не дивує це? Ну, тобто, ви, мабуть, знаєте, що цей дар передавався по жіночій лінії. Причому передавався всім. Тобто, хоч би скільки дівчат не народила чаклунка. Чи вас не дивувало, що в кожної була лише одна донька?

Люди в залі почали стурбовано перезиратися.

— Ну добре, поділюся інформацією. У кожної з них була не одна донька. Вони мали дві, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім… не дивуйтеся, жили ж вони довго… дев’ять, десять… Коротше кажучи, до двадцяти дочок. Кожна. Ну, тобто, всі по-різному, але приблизно так.

Всі ці дівчатка народжувалися з даром. У них теж були діти.

— Нісенітниця! — вигукнув хтось. — Їх було сім.

— Казати, що тузьких чаклунок було сім, так само неправильно, як казати, що населення нашого міста обмежується кількома десятками відомих людей. Насправді тузьких чаклунок, тобто жінок із даром тузьких чаклунок, були сотні, якщо не тисячі, по всій країні і, мабуть, по всьому світу.

— Були?

— О! Нарешті. Звісно, вони нікуди не поділися. Принаймні не всі.

— Можливо, всі дочки мали дар, але не всіх навчали.

— Гадаєте? Навчати особливо нема чого, всього кілька заклять.

— А звідки ви взяли, що в них була така велика кількість нащадків?

— Звідти ж, звідки може взяти будь-хто інший. Розпитавши корінних мешканців Туги.

— І до чого ви ведете? — сторожко запитав пан Кодло.

Мереж посміхнувся, задоволено примружившись.

— Розумієте, всім цим дівчатам треба було думати про хліб насущний. Стали б ви на їхньому місці клопотатися якоюсь звичайною, прибутковою чи не дуже людською справою, якщо могли б заробляти непогано тільки тим, що ви тузькі відьми, самим лише своїм даром?

Питання, до речі, неоднозначне. Могла б я, наприклад, заробляти тільки тим, що я Сонніч. А вирішила ж влаштувати собі крамницю.

— Ви хочете сказати, що по світу купа людей заробляє собі гроші омолоджуванням? — підсумував трохи розгублений ведучий.

Мереж клацнув пальцями.

— Точно. — І що певна кількість людей проживає свої роки вже не по одному разу, можливо, й не підозрюючи про те? — перепитав Шмига, підхопившись із місця.

— Так.

Зала загула. Люди вертіли головами, збираючи враження по обличчях інших, переговорювалися, здіймали брови високо-високо, або ж навпаки, насували їх на самі очі.

— Мої батьки… — Вулик стурбовано вхопила мене за рукав обома руками, — вони мені за віком як дідусь із бабусею.

— Ти просто пізня дитина.