Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

"Група грабіжників у масках і костюмах супергероїв здійснили зухвалий напад на сенатора Джефферсона, який разом із сім'єю перетинав Каліфорнію задля важливої зустрічі у Сан-Франциско, — сказала дівчина-диктор. А потім естафету в неї прийняв колега за тим самим столом: — От тільки нічого спільного з героями, окрім маскараду, ці люди не мали. Обманним шляхом вони проникли на потяг з метою пограбувати сенатора, а коли гроші були вкрадені, банда благополучно зникла на легкому гелікоптері..." 

— От же ж бляха... — стало мені якось ніяково. — А можна зробити гучніше? — спитала я у бармена, і він додав звуку на пульті.

"Загалом було викрадено тридцять мільйонів доларів, — говорила дівчина те, що я й так чудово знала. Але те, що вона сказала потім, мене шокувало до самих мурашок. — Усі ці гроші призначалися для соціального проекту, створеного з ініціативи Благодійного фонду імені Ллойда…"

— Що? — швидко забилося моє серце, почувши знайоме слово. — Це ж мій фонд... 

На екрані показали знайому мені дівчинку. Абсолютно без волосся на голові і навіть без брів... Вона безуспішно боролася з раком вже півроку, а я слізно обіцяла її матері, що проект запрацює. Що ми знайдемо ці гроші... 

"Тридцять мільйонів готівкою, — повторила дівчина з новин, і я подивилася на сумку в руках. — Саме стільки грошей було зібрано меценатом з Європи та у сприянні з сенатором Джефферсоном спрямовано на потреби тяжкохворих дітей. Далі — пряма мова... (На екрані з'явився сам сенатор і почав брехати про те, як він роками збирав ці гроші, бажаючи допомогти приреченим сім'ям). — Це було жахливо! — колихав він повітря. — Вони увірвалися до вагону і викрали всі гроші! Це була добре підготовлена ​​група терористів, які знали, що це гроші для порятунку дітей, але все одно їх викрали для злочинних цілей!

— Я не знала... — шепотіла я тремтячими губами. — Не знала... 

"Я просував цей проект більше року, — брехав сенатор, але кому до цього було діло, — моїми силами велися переговори з Лондоном, і ось буквально днями наш діалог увінчався успіхом…" 

— Це мій проект, падло, — наливались у мене очі сльозами, — мій проект... Адже ти не поворухнув і пальцем, виродку. Це я усім цим займалася, я! — не могла я тримати себе в руках і сперечалася з телевізором, хоча вже розуміла, що реальний лиходій — я сама. 

"Хто б це не був, — погрожував сенатор камері, — я присягаюся, що докладу всіх зусиль, щоб відшукати цих, вибачте, покидьків і нелюдів, щоб вони понесли за свої дії суворе покарання! І лише одне я не можу тепер виправити — це смерть десятків, а то й сотень дітей, які залишилися без надії на життя! Проте бандитам не зламати американський дух — я обіцяю зібрати ще тридцять і навіть триста мільйонів для всіх знедолених дітей, якщо люди оберуть мене до сенату на новий термін! — перейшов Джефферсон до агітації. — Незабаром вибори, і я сподіваюся, що кожна розсудлива людина зробить правильний вибір — голосуйте за мене і ви… — було перервано зв'язок із сенатором, а диктор новин сказав: — Так чи інакше, але багато дітей залишилися без надії. Викрадені гроші були призначені для запуску унікальної клініки, здатної вирішити проблему тяжкохворих пацієнтів. Інвестиція в ідею синтетичного органу теоретично могла врятувати невиліковних дітей, які роками чекають на трансплантації через відсутність донора. Благодійний фонд імені Ллойда заявляв про підготовку до першого етапу ще навесні цього року, а влітку було проведено вирішальні переговори, після яких англійці виділили всю суму в обмін на контрольний пакет акцій. Але тепер фонду доведеться збирати гроші наново. І на це знадобляться місяці, а то й роки... А цей термін можуть витримати не всі. Для деяких діточок ця осінь може стати останньою…" 

Я побачила там себе. У новинах показали стіл переговорів, і за ним сиділа я — у діловому костюмі, з папкою документів у руках та з вогнем у очах. Я так палко хотіла домогтися цих інвестицій, щоб діти жили, а тепер... Тепер я просто забрала у них це життя. Сама того не знаючи, я зробила жахливий вчинок і вкрала ті самі гроші, ті тридцять мільйонів, які мали вирішити їхню долю. Я допомогла Чорнову та його банді проникнути на поїзд і пограбувати сенатора, який везе до фонду заповітну суму. Але ж я цього не знала. Я не знала. Але... чи це могло стати виправданням? 

Що б мені сказали батьки смертельно хворих дітей, у яких я забрала шанси одужати? Ось зараз — коли я стою і обіймаю гроші. Тут — у Лас-Вегасі. Цинічно вбиваючи останній промінь надії.

— Гей, бармене, — повернулася я і сіла за стійку. 

— Що, зробити ще гучніше?

— Ні... До дідька телевізор, — підняла я два пальці, що тряслися від шоку. — Два віскі мені. І без льоду.